Алан Бредлі - Солоденьке на денці пирога

– Феєрверк? – не повірила я своїм власним вухам.

– Ну ви тямите, вогняні колеса, ракети й різна всячина. Я подумав, що в селищі свято. Надворі червень. Вони часто справляють свята в червні.

Жодного свята не було, у цьому я мала певність. Я б воліла проволочитися пішки вздовж усієї Амазонки в дірявих тенісних черевиках, ніж проґавити нагоду смолити кокоси в тітоньки Саллі та наїстися досхочу карамельних тістечок і полуниці з вершками. Ні, я завжди прознавала, коли на носі свято.

– І що було потім? – запитала я. Подробиці ми з’ясуємо згодом.

– Мабуть, на мене наліг сон, – сказав Доґґер. – Коли я прокинувся, я лежав на траві. Було мокро. Я встав і пішов у ліжко. Почувався недобре. Напевно, у мене був черговий… епізод. У мене вилетіло з пам’яті.

– І ти гадаєш, що під час нападу міг убити Горація Бонепенні?

Доґґер понуро хитнув головою. Він доторкнувся до потилиці.

– Хто ще був там? – запитав він.

Хто ще був там? Де мені вже доводилося чути це? Звісна річ! Адже ж інспектор Г’ювітт промовив ті самі слова.

– Опусти голову, Доґґере, – попрохала я.

– Даруйте, міс Флавіє. Якщо й скоїлося вбивство, то це було проти моєї волі.

– Опусти голову.

Доґґер зісковзнув у кріслі й подався головою вперед. Коли я відгорнула його комірець, він тіпнувся.

На шиї, якраз за вухом, був страшенно великий багряний синець, що формою й розміром нагадував підбор. Доґґер шарпнувся, коли я доторкнулася до нього.

Я аж цикнула.

– Феєрверк, хай луснуть мені очі! – сказала я. – Ніяких феєрверків не було. Тебе добряче оперіщили. І ти ходиш із цим синцем на шиї уже два дні? Він має скажено боліти.

– Він болить, міс Флавіє, але мені велося й гірше.

Напевно, я вліпила в нього дещо недовірливий погляд.

– Я роздивився очі в люстрі, – розтлумачив він. – Зіниці однакові. Невеликий струс, але не страшний. Я скоро оклигаю.

Я збиралася спитати в нього, де він набрався цієї грамоти, аж тут він швидко докинув:

– Я це десь вичитав.

Ураз я замислилася над куди важливішим питанням.

– Доґґере, як ти міг когось убити, якщо ти лежав не при тямі?

Він стояв, наче маленький хлопчик, викликаний для прочуханки. Його рот розтулявся й стулявся, але він не міг видушити із себе ні слова.

– На тебе напали! – сказала я. – Хтось угрів тебе черевиком!

– Ні, навряд чи, міс, – невесело заперечив він. – Розумієте, крім мене й Горація Бонепенні, на городі більше не було ні лялечки.

Я згайнувала останні три чверті години, умовляючи Доґґера дозволити мені прикласти лід до його шиї, але він відмовився навідріз. Відпочинок, переконав він мене, – єдина річ, котра йому необхідна, і він поплентався до себе в кімнату.

З вікна мені видно було Фелі, яка розпласталася на килимку на південному лужку, намагаючись кількома газетними випусками Пікчер Пост затулити обличчя від сонця. Я дістала старий татів армійський бінокль, щоб роздивитися її фізіономію. Мало не видивившись усі очі, я розгорнула щоденник і записала:

«Понеділок, 5 червня 1950 року, 9:15. Зовнішність суб’єкта залишається нормальною. 54 години після вживання. Розчин надто слабкий? Суб’єкт несприйнятливий? Відомо, що ескімоси Баффінової Землі несприйнятливі до отрути плюща. Чи може це означати те, про що я подумала?»

Але моя душа не лежала до цього. Було тяжко вивчати Фелі, коли мої думки до такої міри заполонили тато й Доґґер.

Я перегорнула на чисту сторінку й записала:

ТАТО: Мотив найкращий. Більшу частину життя знав небіжчика; йому погрожувано викриттям; чули, як він свариться із жертвою незадовго перед убивством. Де він перебував під час скоєння злочину, ніхто не знає. Інсп. Г’ювітт уже заарештував його й звинуватив у вбивстві, отже, нам відомо, хто на підозрі в інспектора!

ДОҐҐЕР: Темна конячка. Про його минуле відомостей немає, однак знаємо напевно, що він несамовито вірний татові. Підслухав татову сварку з Бонепенні (але я теж підслухала) і міг зважитися стерти з лиця землі загрозу викриття. У Доґґера трапляються «епізоди», через які в нього провали в пам’яті. Чи міг він убити Бонепенні під час одного з таких «епізодів»? Чи міг це бути нещасний випадок? Проте, якщо воно й справді так, хто ж угрів його по голові?

МІСІС МЮЛЛЕТ: Мотиву немає, хіба що помститися людині, яка підкинула мертвого бекаса на поріг її кухні. Надто підтоптана.

ДАФНА де ЛЮС і ОФЕЛІЯ ҐЕРТРУДА де ЛЮС: (Тебе розкусили, Ґерті!) Сон рябої кобили! Це двійко настільки заглиблених в книжки й люстерка, що вони не вколошкають і таргана на своїй обідній тарілці! Небіжчика не знали, мотивів не мали й, коли Бонепенні віддав кінці, просто задавали хропака. Справу закрито, принаймні щодо цих двох дуринд.