Алан Бредлі - Солоденьке на денці пирога

– Пароль? – запитала я, переплела пальці й поклала руки на голову.

Щось із п’ять з половиною секунд Доґґер безтямно дивився, потім його зціплені щелепи повільно обм’якли й він майже всміхнувся. Як саморух, він зчепив пальці й повторив мій жест.

– Він крутиться на язиці, – затинаючись, сказав він, далі докинув: – Згадав. Миш’як.

– Дивись не проковтни його, – відповіла я. – Це отрута.

Вочевидь покликавши на поміч виняткову силу волі, Доґґер витиснув на вустах усмішку. Ритуал було дотримано належним чином.

– Заходь, друже, – сказала я, широко розчинивши двері.

Доґґер зробив крок усередину й закляк у подиві, немов неочікувано потрапив до лабораторії алхіміка в стародавньому Шумері. Він так давно не потикався до цієї частини будинку, що забув, як виглядає це приміщення.

– Так багато скла, – тремтячи, зауважив він.

Я висунула старий віндзорський фотель Тара з-за столу, притримуючи його, доки Доґґер не вмостився між дерев’яними підлокітниками.

– Сиди. Я приготую якого-небудь питва.

Я налила води до чистої колби й поставила її на сопло пальника Бунзена. Доґґер украй здивовано дивився, як пальник спалахнув, коли я піднесла до нього сірника.

– Закипає, – сказала я. – Раз-два й готово.

Велика перевага лабораторного скла – те, що вода в ньому закипає зі швидкістю світла. Я всипала до колби столову ложку чорного листя. Коли рідина стала темно-червоною, я подала колбу Доґґеру, котрий скептично на неї глянув.

– Усе гаразд, – заспокоїла його я. – Це «Тетлі».

Він обережно вмочив губи в чай, дмухаючи на озерце напою, щоб остудити його. Поки він пив, у мене промайнуло в голові, що існує причина, через яку нами, англійцями, править радше чай, ніж Букінгемський палац чи уряд його величності: опріч душі, заварювання чаю – єдине, що робить нас відмінними від мавп, – принаймні так вікарій сказав татові, котрий сказав Фелі, котра сказала Даффі, котра сказала мені.

– Спасибі, – подякував Доґґер. – Мені вже ліпше. Але я маю вам дещо сказати, міс Флавіє.

Я опустилася на край столу, намагаючись прибрати компанійського вигляду.

– Викладай як на духу, – сказала я.

– Ну, – почав Доґґер, – ви знаєте, що бувають моменти, коли я іноді… тобто час від часу в мене трапляються…

– Звісно, я знаю, Доґґере, – була моя відповідь. – Ми всі знаємо, еге ж?

Він пустив очі під лоба, наче корова в загоні на бойні.

– Я думаю, що міг дещо зробити з деким. А тепер вони прийшли й заарештували за це полковника.

– Ти маєш на думці Горація Бонепенні?

Дзенькнуло скло – це колба впала з рук Доґґера на підлогу. Я видобула ганчірку й незрозуміло нащо витерла його цілком сухі руки.

– Що вам відомо про Горація Бонепенні? – вимогливо запитав він, міцно схопивши мене за зап’ясток. Якби це не був Доґґер, я б перелякалася.

– Мені відомо про нього все, – відказала я й спробувала обережно розціпити його пальці. – Я добула відомості про цю справу в бібліотеці. Мала розмову з міс Маунтджой, і минулого вечора тато розповів мені історію від початку до кінця.

– Ви бачили полковника де Люса минулого вечора? У Гінлі?

– Атож, – відповіла я. – Я вирушила туди на велосипеді. Я ж тобі сказала, що з ним усе гаразд. Хіба ти не пам’ятаєш?

– Ні, – сказав Доґґер і похитав головою. – Часом мені несила згадати.

Чи могло так статися? Чи міг Доґґер надибати на Горація Бонепенні десь у будинку чи на городі, почубитися з ним і загнати його на той світ? Це був нещасний випадок? Або щось більше?

– Розкажи мені, що трапилось, – попрохала я. – Розкажи мені все, що зможеш згадати.

– Я спав, – сказав Доґґер. – Почув голоси – гучні голоси. Устав і пішов до кабінету полковника. Коло дверей хтось стояв.

– Це була я, – перебила я. – Я стояла в холі.

– Це були ви, – повторив Доґґер. – Ви були в холі.

– Атож. Ти наказав мені забиратися.

– Я так сказав? – здивувався Доґґер.

– Аякже, ти сказав мені повертатися до ліжка.

– З кабінету вийшов чоловік, – раптом промовив Доґґер. – Я сховався за годинником, і він пройшов якраз обіч мене. Я міг би доторкнутися до нього.

Мені було цілком ясно, що він розповідає про те, що сталося після того, як я пішла спати.

– Але ти не… не займав його?

– Ні, тоді ні. Я вирушив услід за ним до саду. Він мене не помітив. Я крадькома йшов за ним попід стіною за оранжереєю. Він стояв на грядці з огірками… щось їв… був схвильований і розмовляв сам до себе… лаявся… по-моєму, не бачив, що зійшов зі стежки. А потім був феєрверк.