Алан Бредлі - Солоденьке на денці пирога

Мою спину, як кажуть, пройняло морозом. На мить мені здалося, що з ним стався серцевий напад; таке часто-густо трапляється з батьками, котрі схильні до малорухливого способу життя.

Щойно, хвилину тому, вони втовкмачували тобі, що неодмінно треба пережовувати кожний шматочок їжі двадцять дев’ять разів, – а далі ти читаєш про них у «Дейлі телеграф»:

«Кальдервуд Джейбс, із Парсонажа, Фрінтон. Раптово у своїй резиденції в суботу, 14-го числа… Не перетнувши п’ятдесяти трьох років… Старший син і таке інше… і таке інше… і таке інше… Залишив на ласку долі дочок Анну, Діану й Тріанну…»

Кальдервуд Джейбс і цілий полк йому подібних узяли собі за звичку знагла відходити на небеса, мов іграшкові статуетки, які вистрибують зі своїх скриньок, і покидати напризволяще рій безутішних доньок.

Хіба не досить, що я вже втратила одного з батьків? Певна річ, татко не піднесе мені чемериці?

Чи піднесе?

Нізащо. Гучно вбираючи повітря ніздрями, як тягловий кінь, він потягнувся до цієї штукенції на порозі. Пальцями, що були в нього довгі й нагадували пінцет, він обережно зняв марку із дзьоба мертвого птаха, засунув подертий клаптик паперу до кишені жилета, а потім його вказівний палець (йому не вдалось приховати, що він у нього помітно тремтів) тицьнув на маленький трупик.

– Позбудьтеся цього, місіс Мюллет, – промовив він глухо, і голос його прозвучав так по-чужому, ніби належав незнайомцю.

– Ой лишенько, полковнику де Люс, – сказала місіс Мюллет. – О лихо мені, я не… я думаю… я маю на думці…

Проте він уже поспішав до свого кабінету, важко ступаючи й пихкаючи, як навантажений паровоз.

Тільки-но місіс Мюллет, прикриваючи рот рукою, попленталась по совок, я втекла в спальню.

Просторі, але погано освітлені спальні в Букшоу скидалися на ангари для дирижаблів, і моя, розташована в південній частині будинку, або крилі Тара, розмірами перевершувала всі інші. Шпалери ранньовікторіанської епохи (гірчично-жовті, поцятковані червоною фарбою так, що це нагадувало криваві згустки) робили її обшири просто фантастичними: холодна, безкрайня, відкрита для протягів пустеля. Щоб дістатися до далекого умивальника біля вікна, доконче треба було перетнути всю кімнату, і, як на мене, навіть улітку таке завданнячко могло б нагнати страху на підкорювача Антарктиди Скотта. [12]Це була одна з причин, чому я частенько пропускала цю процедуру й одразу вмощувалася в ліжку із запоною на чотирьох стовпцях, де, загорнувшись у вовняну ковдру, могла снувати думки.

Наприклад, я міркувала про випадок, коли використала ніж для масла, щоб відірвати від жовтявої стіни зразки шпалер. Подумки поверталась до того, як Даффі, не кліпаючи, докладно переповідала роман Кроніна, [13]де герой-неборак проводить одну ніч у деякій кімнаті, занедужує й помирає, бо ж шпалери виявилися забарвлені фарбою з домішкою миш’яку. Сповнена надії, я принесла смужки шпалер у лабораторію, звісно, для аналізу.

Жодних нудних старомодних тестів Марша, [14]не дай Боже! Мені до вподоби був метод, за якого миш’як спершу обертають на його власний триоксид, потім нагрівають разом із ацетатом натрію, щоб одержати оксид какодилу – одну з найотруйніших речовин, яка коли-небудь існувала на планеті Земля – субстанцію з додатковою перевагою – надзвичайно відразливим запахом, схожим на сморід гнилої часничини, ні, у мільйон разів гіршим від нього. Добродій Бунзен [15](відомий винаходом пальника), першовідкривач какодилу, помітив, що навіть одна його понюшка не лише викликає свербіж рук і ніг, але й призводить до огидливого почорніння язика. Які то численні діла Твої, Господи! [16]

Моє розчарування було безмежним, коли з’ясувалося, що зразок не містить миш’яку: він був пофарбований простою органічною сполукою, найімовірніше, витяжкою із козячої верби (Salix caprea) або якимось іншим нешкідливим та вкрай малоцікавим рослинним барвником.

Чомусь ці спогади повернули мене до думок про тата.

Що його так налякало у дверях кухні? І чи дійсно переляк я прочитала на його обличчі?

Атож, у цьому немає ніяких сумнівів. Це не могло бути чимось іншим. Я добре затямила, який він, коли гнівається, коли йому вривається терпець, коли він знемагає від втоми, коли його охоплюють несподівані напади туги: усі ці настрої, наче тіні хмар, що линуть над англійськими пагорбами, час од часу затьмарювали його обличчя.

Я також достеменно знала, що він не боявся мертвих птахів. Мені доводилось не раз і не два бачити, як він уминає жирну різдвяну гуску, вимахуючи ножем і виделкою, наче східний зарізяка. Годі повірити, що його наполохало необскубане пір’я. Або мертве пташине око.