Алан Бредлі - Солоденьке на денці пирога

Потім ішлося про отруйні гази – фосфін, арсин (один слоїк якого, як повідомлялось, містив смертельну дозу), пероксид нітрогену, сірководнева кислота… І їм не було кінця-краю. Коли я з’ясувала, що в книжці наведено докладні інструкції для створення цих речовин, то почувала себе на сьомому небі.

Щойно я навчилася розуміти хімічні рівняння, подібні до K 4FeC 6N 6+ 2К = 6KCN + Fe (де описано, що відбувається, коли для отримання ціанистого калію жовту кров’яну сіль нагрівають із калієм), переді мною відкрився всесвіт: я ніби натрапила на книгу з рецептами, що раніше належала лісовій чаклунці.

Мої думки безповоротно заполонила й непокоїла одна річ, а саме: яким чином усе на світі, усі творіння – геть-чисто всі! – утримуються воєдино незримими хімічними зв’язками, і за дивну, невимовну розраду мені правило те, що де-небудь, хай навіть на власні очі цього не побачиш на земному падолі, є справжня стабільність.

Спочатку книжка й занедбана лабораторія, яку я виявила ще дитиною, посідали окремі комірки в моєму мозку. Але коли я пов’язала їх між собою, моє життя наповнилося новим сенсом.

Тут, у лабораторії дядька Тара, полиця над полицею стояли книги з хімії, котрі він дбайливо складав, і незабаром мені стало ясно, що, доклавши трохи зусиль, більшість із них я зможу осягнути.

Опісля по моїх зубах були вже й прості експерименти. Я намагалася дотримуватись інструкцій до найменшої букви, звісно, не минулося без вибухів і прикрих запахів, але що менше про це говорити, то краще.

Із часом мої записники помітно грубішали. Моя праця набула більшої витонченості тоді, коли я прозріла таємниці органічної хімії, і мене тішили нововідкриті відомості про те, що так легко можна дістати з природи.

Але найпаче мене вабили отрути.

Вимахуючи бамбуковою тростиною, витягнутою в холі з підставки для парасольок у формі слонячої ноги, щоб розчистити собі шлях серед заростей, я побачила, що тут, на городі, усе було мокре від нічного дощу, а високі стіни із червоної цегли не пропускали достатньо сонячного тепла.

Доводилося продиратись крізь залишки торішньої нескошеної трави, плентаючись уздовж стіни.

Урешті-решт я знайшла те, що шукала, – галявину з яскравими листочками, ясно-червоний полиск яких робив їхні трилисті жмутки легко впізнаваними серед іншого різнотрав’я. Вихопивши бавовняні садові рукавички з-за пояса, де вони були заздалегідь припасовані, й натягнувши їх, я взялась до роботи, голосно насвистуючи на свій манір «Бібіді-бобіді-бу». [8]

Згодом, під прихистком мого sanctum sanctorum – святая святих, – я натрапила на цю чудову фразу в біографії Томаса Джефферсона [9]й перейняла її, – я напихала барвисте листя у скляну реторту, намагаючись не скидати рукавичок, доки це блискуче листя повністю не утрамбувалося в ній. Далі на черзі моя улюблена частина.

Я заткнула реторту й припасувала її з одного боку до колби з окропом, а з іншого – до скляної спірально закрученої рурки-конденсатора, відкритий кінець якої нависав над порожньою мензуркою. Вода вирувала, і я не зводила очей з того, як пара знаходить собі шлях через рурку до реторти з листям. Листя почало закручуватися і м’якшати, коли гаряча пара відкривала крихітні пори, виточуючи олії, що були основою живої рослини.

Я була переконана, що саме так стародавні алхіміки практикували своє мистецтво – вогонь і пара, пара і вогонь. Дистиляція.

Як часто ця справа змушувала мене не тямити себе від радощів!

Дистиляція. Я промовила це слово на повний голос:

– Дистиляція!

Охоплена молитовним тремом, я спостерігала, як пара остуджувалася й поволі збиралася в спірально закрученій рурці. Коли ж перша прозора крапля рідини зависла на вінцях рурки й по якомусь часі з виразним «крап» упала в резервуар, що був напоготові, я аж руки стиснула від захвату.

Вода википіла до решти. Отже, процес завершено. Загасивши вогонь і спершись підборіддям на долоні, я втупилася, мов зачарована, у мензурку, де коїлися дива: рідина розшарувалася на чисту дистильовану воду на дні й жовтувате озерце над нею. Це була видобута з листя ефірна олія, яка мала назву «урусіол» і застосовувалася, окрім усього іншого, у виробництві лаку.

Сягнувши рукою в кишеню джемпера й видобувши звідти блискучий тюбик, що мінився золотою барвою, я рішуче зняла з нього ковпачок, і усмішка заграла на моїх вустах, коли вигулькнуло червоне осердя. Помада Офелії, її перлини й м’ятні карамельки – усе це я потягнула з її шухляди, і моя сестра – міс Хусточка-для-Шмарклів – і не глянула.