Алан Бредлі - Солоденьке на денці пирога

Наполегливі вправляння роками – хоч пропади пропадом у пеклі чи на дні моря – дали їй ліву руку Джо Луїса й правицю жевжика Бруммеля [59](принаймні так запевняє Даффі).

Її віртуозна гра дивним чином під’юджує мене обходитися з нею вкрай паскудно. Наприклад, коли вона береться за якусь ранню річ Бетховена, котра в неї звучить так, наче її поцупили в Моцарта, я кидаю будь-яке своє дільце, чим би я не займалася, і, напустивши на себе зневажливість, прямую до вітальні.

– Неперевершена робота ластами, – кажу я достатньо голосно, щоб заглушити звуки музики. – Ляп! Ляп! Ляп!

Очі в Офелії молочно-блакитні, і мені до вподоби думати, що в сліпого Гомера були такої ж барви. Дарма що вона знає майже увесь свій репертуар напам’ять, час від часу вона підсовується на краєчок стільця, машинально згинає поперек дугою і, мружачись, придивляється до нот.

Якось я вголос зауважила, що вона схожа на сліпого щура, від чого вона підскочила зі стільця як ошпарена й ледь не пришибла мене скрученими дудкою нотами сонати Шуберта. В Офелії ніколи не було почуття гумору.

Здолавши останній пагорб, що застував мені Букшоу, який простягнувся на протилежному боці поля, я аж умліла від захвату. Саме звідси й за цієї пори він мені подобався найбільше. Підступаючи із західного боку, я не відривала очей від видива насупроти – старий камінь опромінювався м’яким шафрановим світлом сонця, що вже стояло на вечірньому прузі, на тлі пейзажу нагадуючи турботливу квочку, котра сидить на яйцях, а над головою вдоволено майорів «Юніон Джек».

Будинок не давав взнаки, що помітив моє наближення, я відчувала себе зловмисницею, яка підбирається крадькома.

Мені ще залишалася добра чверть милі, а я вже вловлювала звуки токати П’єтро Доменіко Парадізі [60]із сонати ля-мажор, що линули мені назустріч.

Переливи токати запали мені в серце; на мій погляд, це найвеличніший витвір музичного мистецтва за всю історію, але, якщо Офелія дізнається про це, вона нізащо у світі не буде її грати.

Коли я чую цю мелодію, у мене таке відчуття, наче я лечу вниз стрімким східним схилом Ґуджер-хіл, мої ноги лопотять так швидко, що я не чую під собою тверді, мені хочеться ошаліло кричати назустріч вітру, мов чайка, і захват мій безмежний.

Підійшовши трохи ближче до будинку, я зупинилася серед поля й пірнула в бездоганний потік нот, не надто presto – саме те, що я обожнюю. Я згадала той вечір, коли я вперше почула токату у виконанні Ейлін Джойс [61]на Бі-бі-сі. Тато увімкнув радіо, але не слухав, як завжди, занурившись із головою у свою колекцію марок. Звуки музики промайнули коридорами й галереями Букшоу, злетіли вгору крученими сходами й дісталися моєї спальні. Доки я впізнала п’єсу, збігла сходами й удерлася до татового кабінету, музика вже змовкла.

Деякий час ми стояли там і дивилися одне на одного, тато і я, не знаючи, що сказати, зрештою, я, не промовивши ні слова, вийшла за двері й поволі рушила сходами до своєї кімнати.

Це єдина вада токати – вона надто коротка.

Обійшовши паркан, я опинилася на терасі. Крізь вікно мені було видно, що тато сидить за столом у кабінеті, поринувши у глибоку задуму.

Як запевняють розенкрейцери у своїх рекламах, силою погляду можна змусити цілковитого незнайомця озирнутися в переповненому кінотеатрі, і я з усієї снаги вліпила очі в тата.

Він бликнув у вікно, проте не побачив мене. Його думки витали в надхмар’ї.

Я не ворушилася.

Потім він, неначе його голова була чавуном налита, опустив її вниз і повернувся до своїх звичних клопотів, а Фелі у вітальні заграла щось із Шумана.

Якщо Фелі грає Шумана, значить, її думки заполонив Нед. Як мені здається, це тому, що Шумана вважають романтичною музикою. Якось, коли вона грала сонату Шумана з надзвичайно мрійливим виразом обличчя, я голосно сказала Дафні, що мені до вподоби естрадна музика, і Фелі очманіла від люті – жару у вогонь піддало те, що я випливла з кімнати й за кілька хвилин повернулася з бейклайтівською слуховою руркою, відкопаною в комірчині, кухлем для милостині й написаною від руки табличкою, яку я повісила на шию: «Оглухла внаслідок фортепіанного нещасного випадку. Згляньтеся, будь ласка!»

Фелі, певно, забула про цю оказію, але я досі пам’ятала. Удавши, що хочу визирнути у вікно, і підійшовши до неї впритул, я мигцем глянула на її фізіономію. Хай тобі дідько! Котрий раз записів у щоденнику не буде?

– Мушу сказати, ти вклепалася в халепу, – озвалася вона й опустила кришку рояля. – Де це ти в ката була увесь день?