Алан Бредлі - Солоденьке на денці пирога

«Тобі не треба повертатися сюди», – сказав він мені тоді на городі, цей нахаба. Скільки в тих словах зухвальства!

Ну що ж, я пригощу його порційкою трюків!

Шосте чуття підказувало мені, що вся заковика – в Норвегії. Нед не був у тих краях, і до того ж він забожився, що не підкладав бекаса нам на ґанок, і причин не вірити йому не було, тож він поза підозрою – принаймні на цей час.

Незнайомець – якийсь там заброда з Норвегії, я це дізналася з найвірогіднішого джерела – достовірніше не може бути, так би мовити. Ergo (це значить «отож»), незнайомець міг привезти бекаса із собою. Сховавши у пирозі.

Угу! У цьому є таки глузд! Ліпшого способу переправити мертвого птаха через нишпорливу митницю й не вигадаєш!

Ще один крок, і ми станемо ближчими до мети: якщо в інспектора не можна запитати про те, як він довідався про Норвегію, у незнайомця теж (звісно, бо ж він мертвий), отже, де добути потрібні відомості?

І раптом переді мною вигулькнув шлях, розкинувся під ногами, наче я стояла на вершині гори. Тож, мабуть, Гаррієт…

Так орел назорює свою жертву.

Я подумки злапала себе в обійми. Якщо незнайомець приїхав із Норвегії, поклав мертвого птаха на нашому порозі перед сніданком і далі увірвався до татового кабінету непроханим гостем після опівночі, він мав зупинитися десь поблизу. Десь у межах прогулянки пішки до Букшоу. Наприклад, тут-таки в номері в «Тринадцятьох селезнях».

Тепер я переконалася в цьому остаточно: труп між зеленим бадиллям огірків – це містер Сандерс. У цьому не доводиться сумніватись.

– Мері!

Це знову репетував Туллі, і голос його, схожий на ревіння бугая, цього разу лунав просто за дверима.

– Іду, батечку! – крикнула вона у відповідь, хапаючи сміттєвого кошика. – Утікай звідси, – шиширхнула вона. – Почекай п’ять хвилин і потім спускайся задніми сходами – точнісінько так, як ми прийшли сюди.

Вона пішла, і за мить я почула, як вона в холі пояснює Туллі, що просто хотіла ще раз викинути сміття, оскільки хтось набруднив.

– Ми ж не хочемо, щоб кого-небудь відправили на той світ мікроби, підхоплені в «Тринадцятьох селезнях», еге ж, батечку?

Вона ловила на льоту.

Поки я чекала, я повторно оглянула кофр. Ковзнула пальцями по різнобарвних наліпках, намагаючись намалювати в уяві місця, куди його брав із собою містер Сандерс, коли стільки мандрував, либонь, ловлячи рибку в каламутній воді; усі ті міста були під моїми пальцями: Париж, Рим, Стокгольм, Амстердам, Копенгаген, Ставанґер. Париж був червоним, білим і синім, і Ставанґер теж.

Ставанґер [53]знаходиться у Франції? Я замислилась. Здається, назва звучить не по-французьки – якщо тільки її не слід вимовляти «Ставанж’є» – як «Лоуренс Олів’є». Я доторкнулася до наліпки, і вона скоцюрбилася в мене під пучками, збрижилася, неначе вода, яку розтинає ніс корабля.

Я провела цей дослід на інших наліпках. Але всі вони були міцно приклеєні – так само надійно, як наличка на слоїку ціанистого калію.

Я знову взялася обстежувати ставанґерську наліпку. Вона була череватішою від інших, ніби під нею щось було.

Кров бухала в моїх жилах, і це нагадувало мені вирування води у млинових лотоках.

Я вкотре відкрила кофр і видобула безпечну бритву зі скриньки. Витягаючи лезо, я собі думала, як чудово, що жінкам, окрім таких, як міс Пікері з бібліотеки, не треба голитися. Бути жінкою непросто й без повсюдної тяганини цього причандалля.

Обережно взявши лезо великим і вказівним пальцями (після прикрого випадку зі склом я вислухала цілу нотацію про поводження з гострими предметами), я злегка надрізала наліпку внизу, намагаючись відтяти якнайтоншу смужку на межі синьо-червоної лінії, що тяглася впоперек клейкого папірця.

Далі я помалу підняла надрізаний шматочок наліпки тупим кінцем леза й побачила, як звідти щось вигулькнуло й, шелеснувши, полетіло на підлогу. Це був пергамінний [54]конвертик, подібний до тих, що їх я бачила цілий пакунок, коли сержант Ґрейвс відкрив свою валізку. Оскільки конвертик був напівпрозорий, я одразу вгледіла, що в ньому щось є – якийсь темний чотирикутник. Я розкрила конвертик і постукала по ньому пальцем, тримаючи його над своєю долонею, куди й осів бельбух – точніше, два бельбухи.

Дві поштові марки. Дві яскраві жовтогарячі поштові марки, кожна у власній прозорій обгортці. Окрім ядучої барви, від якої аж очі вилазять, вони до найменших деталей повторювали «Пенні Блек», настромлену на дзьоб бекаса. Знову обличчя королеви Вікторії. От і вхопила шилом патоки!