Андрій Кокотюха - Колекція гадів (збірник)

– Я дуже перепрошую шановне панство, – ввічливо сказав кирпатий, – але те, що тепер відбулося, не є типовим проявом традиційної галицької гостинності. Приємно, що слава про гостинність галичан поширюється Україною. І ми з Поліною не хотіли б знеславлювати місто Львів.

Денис глянув на своїх кривдників, забувши закрити рота. Подібного чемного та кучерявого звернення він не чув навіть від їхнього вчителя хімії Юхима Юхимовича. А за ним трималася стійка слава педагога, котрий принципово називає учнів на «ви», а колег – переважно на «ти». Бо кожен із них годився старому Юхимовичу або в онуки, або щонайменше в старші сини чи доньки.

– Лишіть вже нас у спокої, прошу пана! – суворо ступила до кирпатого пані Люба. – Тільки зіпсували моїм гостям перші враження!

– Аби ви не подумали про нас злого, готовий вибачитися за цю прикру помилку ще раз. Мусите зрозуміти: Поля дуже злякалася, і в такому стані всяке трапляється. Обізналася, помітила це і набралася мужності визнати помилку, – кирпатий простягнув Денисові руку. – Будемо знайомі. Назар Жупанський, а це – моя донька Поліна.

Якщо Черненко і вагався, то лише якусь мить – потиснув простягнуту руку.

– Мир? – запитав Назар Жупанський.

– Мир, – погодився Денис.

– Тільки це нічого не міняє – сто гривень у дівчини все ж таки нахабно вкрали, – зазначив Максим.

– З нас уже цього досить! – відмахнувся Назар Жупанський. – Гори вони вогнем, ці гроші, якщо через них стільки мороки гарним людям! Ще раз вибачаюся і щиро запрошую всіх на каву, чай та тістечка – хто чого забажає!

Тут на перший план вийшла пані Люба.

– Облиште, пане Назаре! – вона підхопила його руку, коротко труснула. – Мене звуть Люба Чепеляк, живу тут недалеко. Ви і без того нині потерпіли від злодіїв, то дуже прошу до нас. У мене і чай є, і солодке. Закріпимо наші мірні стосунки.

Ніхто не заперечував, і компанія дружно повернулася до пані Люби додому. Оксана, Мавка та пан Жупанський відразу заходилися готувати чай за методом пана Назара. Максиму з Денисом це було нецікаво, тож вони лишилися в залі. Дивна дівчинка Поліна так само не пішла на кухню і тепер скромно вмостилася на стільці в дальньому кутку. Її присутність трошки сковувала приятелів, тому вони теж мовчали.

Так, у цілковитій тиші, повільно спливали хвилини. Нарешті Поліна підвелася, рішуче підійшла до хлопців, для чогось озирнулася на двері. Крутнулася на п’ятах, підбігла до них, щільно причинила і знову підійшла до Білана з Черненком.

– Я збрехала, – коротко мовила дівчинка і потупила очі – не могла дивитися перед собою.

– Знаємо вже, – грубувато відповів Черненко.

– Ні… Я зовсім збрехала… В мене ніхто не крав тих грошей…

Хлопці перезирнулися.

– Далі говори, – не попросив – звелів Максим.

– Ну… словом… – Поліна далі не дивилася на них, говорила тихо, кожне слово давалося їй важко. – Це я взяла в тата гроші… Сама…

– Сама вкрала? – перепитав Денис.

– Можна і так сказати…

– Тю! «Можна й так…», – передражнив її Черненко. – А як ще можна? Не так? Крадіжка інакше не називається. Взяти без дозволу – не позичити, а вкрасти!

– Я розумію… Я винна… Ви татові не кажіть, добре?

– Значить, слухай сюди, – Білан легенько взяв Поліну за плечі, труснув: – Дивись на мене і слухай, – дівчинка слухняно підвела на нього очі, в яких бриніли сльозинки. – Ніхто зараз не збирається бігти до твого батька і повідомляти новину, що його донька потягла в нього сотню гривень. Ми це вже проїхали, правда, Денисе?

– Що ж з вами робити – проїхали, – махнув Черненко рукою.

– Ти вирішила зізнатися сама. Значить, совість тебе все ж таки гризе. Це добре, – вів далі Білан. – Але наше мовчання теж чогось коштує. Не грошей, – поспішив обмовитися він. – Просто зараз ти розкажеш, навіщо ти це зробила, як часто ти це робиш і чому вирішила оббрехати саме Дениса.

Поліна шморгнула носом.

– З ним… з Денисом… справді випадково вийшло… Я не думала, що тато так швидко виявить пропажу. Не знала, як поводитися. Тому на ходу придумала історію про подругу та напад. Хтось мене за язика смикнув бовкнути, що це сталося півгодини тому. Коли тато потягнув мене на площу шукати напасника – геть розгубилася. І вказала на першого-ліпшого хлопця. Ним міг стати хто завгодно.

– Дуже цікаво, – гмикнув Денис. – Це все одно, як ти йдеш вулицею, а на тебе з даху цеглина падає.

– Такі речі трапляються, – кивнув Максим. – І я припускаю, Поліно, саме тепер ти говориш щиру правду. Твоєї проблеми це не вирішило. Так куди все ж таки поділися злощасні гроші?