Інід Блайтон - П’ятеро на острові скарбів

– Оно: бухта Кирін! Поглянь, Діку, яка гарна і синя!

– А онде скелястий острівець на сторожі входу до бухти! – вигукнув Дік. – Я хотів би там побувати!

– Звичайно, побуваєш, – сказала мати. – А тепер пошукаємо, де будинок тітки Фенні. Він називається Кирін-котедж.

Невдовзі вони під’їхали до нього. Будинок стояв на невисокій кручі понад бухтою, справжній старовинний будинок. Власне, це був не котедж, а чималий будинок, мурований зі старого білого каменя. Фасад прикрашали троянди, і в садку біля дому буяло рясноцвіття.

– Ось і Кирін-котедж, – оголосив батько й зупинив автівку біля входу. – Вважається, що йому років триста. А де ж Квентін? Ось і Фенні.

Тітка Фенні чекала на гостей. Вона вибігла зі старих дерев’яних дверей, щойно побачила автівку на під’їзді. Дітям вона одразу сподобалася.

– Ласкаво просимо до Киріна! – вигукнула вона. – Вітаємо вас! І які великі діти!

Усі почоломкалися і ввійшли у дім. Він їм теж сподобався. Відчувалося, що дім старий і навіть трохи таємничий, меблі теж були старими і дуже гарними.

– А де ж Джорджина? – запитала Енн, шукаючи навколо очима незнайому кузину.

– Ото ще збиточниця! Я ж казала їй чекати вас у садку, – сказала тітка. – А вона десь пішла. Мушу вас попередити, діти, що попервах вам може бути важко з Джорджею: вона завжди сама, і, можливо, ваша присутність спочатку її не обрадує. Але не звертайте на це уваги – незабаром все стане на свої місяця. Я ще й через неї була дуже рада, що ви змогли приїхати. Джорджі треба гратися з іншими дітьми.

– Ви звете її Джорджею? – здивувалася Енн. – Я гадала, що її ім’я Джорджина.

– Авжеж, – відповіла тітка, – але їй не подобається бути дівчинкою, і нам доводиться звати її Джорджею, як хлопчика. Уперта, вона не відгукується на ім’я Джорджина.

Дітям ім’я Джорджа здалося гарним. Шкода, що вона десь пішла. Натомість несподівано з’явився дядько Квентін. Він був на вигляд незвичайним чоловіком: дуже високий, дуже похмурий, із суворими зморшками на широкому чолі.

– Привіт, Квентіне, – звернувся до нього батько. – Давно я тебе не бачив. Сподіваюся, наша трійця не завадить твоїй роботі.

– Квентін працює над дуже важкою книжкою, – пояснила тітка Фенні. – Але я виділила йому окрему кімнату на іншому боці будинку. Тому, думаю, його ніхто не турбуватиме.

Дядько поглянув на дітей і кивнув їм. Невдоволення залишалося на його обличчі; дітям було трохи лячно, і вони зраділи, дізнавшись, що він працюватиме в іншому крилі будинку.

– А де Джорджа? – запитав він грудним голосом.

– Знову кудись пішла, – відповіла тітка Фенні з прикрістю. – Я веліла їй залишатися тут і зустріти своїх двоюрідних братів і сестру.

– Її слід відшмагати, – сказав дядько Квентін. Діти не второпали – жартує він чи ні. – Ну, діти, сподіваюся, вам тут сподобається і, можливо, ви навернете Джорджу на добрий розум.

У Кирін-котеджі не знайшлося кімнати для ночівлі матері й тата, тому, нашвидку повечерявши, вони поїхали до готелю в найближчому містечку. Наступного дня, одразу після сніданку, вони збиралися повернутися до Лондона. Тож попрощалися з дітьми увечері.

Джорджина доти не з’явилася.

– Шкода, що ми не побачилися з Джорджиною, – сказала мама. – Перекажіть, що ми її любимо й сподіваємося, що їй урешті-решт сподобається гратися з Діком, Джуліаном та Енн.

Із цим мати й батько поїхали. Дивлячись, як їхня велика машина повертає за ріг, діти відчули себе трохи самотніми, але тітка Фенні повела їх нагору, щоб показати їхні кімнати, й незабаром вони повеселішали.

Хлопцям відвели одну кімнату на двох: з похилою стелею на горішньому поверсі й з чудовим видом на бухту. Вона їм дуже сподобалася. Енн мала спати разом з Джорджиною в кімнатчині з видом на вересовище позаду будинку. Але одне бічне вікно виходило на море, що дуже втішило Енн. Кімната була приємна, у вікно зазирали троянди.

– Шкода, що досі немає Джорджини, – сказала Енн тітці. – Хочу на неї подивитись.

– Вона – утішна маленька дівчинка, – відповіла тітка. – Іноді вона буває грубою і непривітною, але серце у неї добре, віддане і щире. Вона подружиться з вами, і це буде назавжди… Щоправда, вона дуже перебірлива у виборі друзів.

Енн раптом позіхнула. Хлопці несхвально подивилися на неї, бо знали, що буде далі. Так і сталося.