Інід Блайтон - П’ятеро на острові скарбів

– Ми будемо поводитися тихо, як мишки, – пообіцяв Дік. – Слово честі. Все пречудово… коли ми рушаємо, тату?

– Наступного тижня, якщо мати впорається, – відповів батько.

Мама ствердно кивнула.

– Гаразд, – сказала вона. – Там нема чого особливо збирати: купальники, светри, джинси. Одяганка у всіх однакова.

– Чудово буде знову влізти в джинси! – вигукнула Енн пританцьовуючи. – Я втомилася від шкільної форми, хочу ходити в шортах або в купальнику, купатися й дертися разом із хлопцями по скелях.

– Ну, от незабаром це й робитимеш, – засміялася мати. – Не забудьте приготувати ігри та книжки, які візьмете з собою. Але ж небагато, бо там тіснувато.

– Торік Енн хотіла узяти з собою усіх своїх п’ятнадцятьох ляльок, – згадав Дік. – Пам’ятаєш, Енн? Дивачка та й годі!

– Не дивачка, – заперечила Енн зашарівшись. – Я люблю своїх ляльок і просто не могла вибрати, яких узяти, й вирішила узяти усіх. Ніякого дивацтва в цьому немає.

– А пам’ятаєте, позаминулого року Енн хотіла взяти з собою конячку-гойдалку? – сказав, гигикаючи, Дік. Тут втрутилася мати:

– Знаєте, а я пригадую, як маленький хлопчик на ім’я Дік, збираючись у Пелзет, приготував ведмедика, трьох лялькових собак, двох кішок і стару мавпочку.

Цього разу зашарівся Дік. Він одразу змінив тему.

– Тату, а як ми поїдемо? Потягом чи автівкою? – запитав він.

– Автівкою, – відповів батько. – Покладемо все у багажник. Як щодо вівторка?

– Мене це влаштовує, – сказала мати. – Ми зможемо відвезти дітей, повернутися, а в п’ятницю рушити до Шотландії. Домовились – їдемо у вівторок.

Отже, від’їзд у вівторок. Діти нетерпляче рахували дні, а Енн щовечора закреслювала в календарі минулий день. Тиждень до вівторка тягнувся надто довго. Проте нарешті він настав. Дік і Джуліан, які жили в одній кімнаті, прокинулися майже одночасно й визирнули у найближче вікно.

– Гарний день, ура! – закричав Джуліан, зіскакуючи з ліжка. – Не знаю чому, але завжди хочеться, щоб у перший день канікул світило сонце. Давай розбудимо Енн.

Енн спала в сусідній кімнаті. Джуліан вбіг туди і потрусив Енн за плечі.

– Прокидайся! Вже вівторок і сяє сонце.

Енн схопилася і радісно уп’ялася очима в Джуліана.

– Нарешті! – вигукнула вона. – Я думала, що вже не дочекаюсь. Як цікаво від’їжджати кудись на канікули!

Вони рушили невдовзі після сніданку. Автівка була велика, тож усі вельми зручно вмостилися. Мати сиділа попереду разом з батьком, а діти – позаду, поставивши ноги на дві валізи. У багажнику склали решту. Мати була впевнена, що вони нічого не забули.

Заюрмленими вулицями Лондона вони їхали дуже повільно, а коли вибралися з передмістя, автівка наддала газу. Незабаром вони вже летіли заміською трасою. Діти співали пісень, як і завжди, коли були щасливі.

– А їсти ми скоро будемо? – запитала Енн, яка раптом зголодніла.

– Скоро, – відповіла мати, – але ще не зараз, бо зараз лише одинадцята. Підобідок буде не раніше о пів на першу, Енн.

– Шкода! – вигукнула Енн. – Я не дотягну до підобідку.

Тож мати дала їм шоколад, і діти з задоволенням жували, розглядаючи пагорби, ліси і поля, повз які мчала автівка.

Пікнік був чудовий. Вони зупинились на пагорбі й влаштувалися на похилій ділянці з краєвидом на сонячну долину. Енн трохи злякалася великої бурої корови, яка підійшла й вирячилася на неї, але пішла геть, коли батько прогнав її. Діти понаїдалися по зав’язки, і мати сказала, що на підвечірок о пів на п’яту доведеться не влаштовуватись на природі, а йти до чайної, бо вони поїли усі бутерброди, приготовані й на підобідок, і на підвечірок.

– О котрій ми приїдемо до тітки Фенні? – запитав Джуліан, дожовуючи останній сендвіч і шкодуючи, що нема ще одного.

– Якщо пощастить, то десь о шостій, – відповів батько. – А тепер хто хоче трохи розім’ятися? Бо нам доведеться ще довго їхати.

Здавалося, що буркотлива автівка проковтує милю за милею. Настав час на підвечірок, і діти знов розхвилювалися.

– Десь поблизу море, – сказав Дік. – Я відчуваю його запах.

Він мав рацію. Автівка вихопилася на пагорб, і вони побачили осяяне синє море, спокійне і гладке у вечірньому сонці. Діти радісно зарепетували:

– Он воно!

– Еге ж, чудово!

– Я хочу негайно викупатися!

– До бухти Кирін лишилося їхати хвилин двадцять, – зауважив батько. – Ми добре наїздилися. Незабаром побачите бухту… вона велика… а біля входу до неї – утішний острівець.

Поки вони їхали узбережжям, діти видивлялися її. І ось Джуліан закричав: