З розчиненого у вагоні вікна висувається Томчина рука з білою хусточкою, і вже ледь чутно доноситься її голос:
— Обов'язково, чуєте? Обов'язково розвідайте таємницю Вовчої криниці!
— О-бо-в'яз-ко-во!!! — дружно гукають хлоп'ята і, спинившись в кінці перону, трошки сумно дивляться вслід…
Розділ II
ПІОНЕРСЬКИЙ ТАБІР
Приміський, або, як його частіше звуть, дачний поїзд, голосно постукуючи колесами, діловито котив сталевою стежкою свої зелені, натруджені вагони.
В крайньому купе одного з вагонів, на лаві, схилившись у куток, дрімала молода, зморена духотою жінка, її маленька донька розгорнула на столику старий, пошарпаний журнал і з нудьги розфарбовувала кольоровим олівцем кучерявих піонерів, намальованих у журналі. По другий бік столика, навпроти дівчинки, заплющивши очі, відкинувся на спинку сидіння чоловік років тридцяти шести, з приємним смуглявим обличчям і білою смужкою шраму на скроні. Він, мабуть, не спав, бо густі, темні брови його ледь помітно здригалися, а куточки міцно стулених губів іноді торкала стримана усмішка.
На якійсь зупинці поїзд так струсонув вагонами, що смуглявий чоловік стиха охнув, розплющив очі і зніяковіло потер рукою потилицю.
Дівчинка, що вже встигла наділити всіх журнальних піонерів пишними синіми вусами, глянула на свого сусіда і засміялася. Чоловік теж посміхнувся до неї і заглянув у журнал. Розвусачені піонери йому, видно, сподобалися, бо він зацікавлено хмикнув і потягнув журнал ближче до себе.
Підбадьорена увагою до своєї майстерності, дівчинка вирішила домалювати своїм «жертвам» ще й бороди, але чоловік легенько одвів її руку з олівцем і заходився уважно читати.
— Слухай, дитино, це твій журнал?
— Мій, — поважно кивнула вона головою.
— А чи не можеш ти мені його подарувати?
— Вам, товаришу, певно, щось загорнути треба? — запитала мати дівчинки, прокинувшись від струсу вагона і прислухаючись до їхньої розмови. — Так я вам чисту газетку дам.
— Дякую, але мене цікавить саме цей журнал, власне, оця сторінка. Хороша стаття про роботу піонерського табору, а я, розумієте, зараз працюю в піонертаборі, і журнал мені згодився б…
— Ну, звичайно, візьміть! Маринко, віддай дяді журнал!
Маринка примхливо надула пухкі губенята: бач, який хитрий дядя, — дивився, дивився та й випросив… Але вона відразу заспокоїлась, бо «хитрий дядя» дістав з жовтого скрипучого портфеля новенький зошит, олівець, гумку і подав їй усе це багатство.
— Отут, Маринко, і малюй собі, що хочеш, а я візьму журнал. Згода?
Ще б пак! Маринці навіть зробилося трошки шкода дядю за такий явно невигідний для нього обмін.
— Станція Зубри! — оголосила провідниця. — Громадяни, кому до станції Зубри?
Маринчин сусід похапцем підвівся, захопив журнал у портфель, попрощався і вийшов з вагона.
Станція була невелика і малолюдна. Приїжджий озирнувся на всі боки і підійшов до чергового по вокзалу.
— Добрий день! Не було тут завгоспа з нашого табору?
— А-а, Роман Петрович! З Києва? Привіт, привіт, — чемно привітався залізничник. — Були тут ваші, — вантаж для табору одержували. З годину як назад поїхали, на вас сьогодні не сподівалися.
— Поспішили, — з легкою досадою промовив Роман Петрович. — Доведеться пішки йти.
— А ви на шлях вийдіть, до Лисичок якась машина напевне трапиться, — порадив черговий. — А то навпрошки, ліском. Навпрошки кілометрів з вісім, не більше буде.
— Що ж, можна й навпрошки, дорога відома…
Повз них млявою ходою прочовгав високий громадянин з невиразним плескатим обличчям і скоса, уважно оглянув Романа Петровича.
На шляху попутної машини не трапилося. І Роман Петрович повернув до лісу. Зрештою, нема чого жалкувати: на дорозі он яка пилюка!
Зате він з насолодою вдихнув запашну лісову прохолоду. Та це ж справжня розкіш після вагонної задухи пройтися вузькою, покрученою стежинкою поміж буйних кущів ліщини; зірвати з дуплястої кислиці маленьке, пронизливо-кисле яблучко; помилуватись розбризканими в траві кружальцями сироїжок — червоними, жовтими, зеленкуватоблакитними…
У лісі, на самоті, зникає втома, забувається рання сивина в скронях, а цілюще, мов казкова жива вода, повітря по-юнацькому гарячить кров.
— Гей! Держись! — Роман Петрович з розгону перемахнув широкий рівчак. — Є ще порох в порохівниці! — задоволено визнав він і оглянувся назад: йому здалося, що за деревами мелькнула якась постать.
Читать дальше