Лариса Письменная: Скарб Вовчої криниці

Роман Петрович сконфужено притих. Ще не вистачало, щоб його побачив хтось з табору! Ото б здивувався з свого начальника, який у хлоп'ячому захваті гасає через рівчаки і вигукує різні дурниці… Ех, Романе, Романе, пора пам'ятати, що вже давненько минуло твоє піонерське дитинство!..

Він прискорив ходу. Що то там, у таборі, чи не скоїлося чого?

За три дні відрядження начальник Зубрівського піонерського табору уже занудьгував за своїми неспокійними вихованцями. Швидше б до них!

Спереду сірим клубком прокотився їжак. Непоганий подарунок юннатам! Поклавши на траву портфель, Роман Петрович зняв капелюх: «Жартуєш, приятелю, не втечеш, — лапи у тебе надто криві і короткі!»

Їжак згорнувся, чмихнув і, підскочивши, кольнув настовбурченими голками долоню свого переслідувача.

— Ах, ти ж, їжачище!

Сміючись, Роман Петрович закотив їжака в капелюх і повернувся, щоб узяти портфель.

Що за диво?! Де ж портфель? Може, в іншому місці поклав? Так ні ж, ось і трава прим'ята. Яка нісенітниця! Куди він міг зникнути?.. Взяти ж його тут нікому!..

У гущавині затріщало — хтось швидко віддалявся.

— Стій! — гукнув Роман Петрович і кинувся навздогін.

Але наздогнати злодюгу не вдалося: ліс!

Який дурний випадок! Що там було? Книжки, деякі квитанції… блокнот, рушник, мило… Ага, ще Маринчин журнал… Документи і гроші ось тут, у внутрішній кишені піджака. Власне, нічого особливо цінного, просто шкода самого портфеля і образливо на свою необачність. Але хто б міг подумати!..

З досади Роман Петрович викинув у траву їжака, насунув на голову капелюха і вибрався на дорогу.

Ну, що з воза впало, те пропало… Краще нікому й не признаватися про свою неприємність, — незручно…

А ось і табір.

Серед густої зелені блиснула свіжою блакитною фарбою висока вхідна арка. З-за неї весело заясніли широкими вікнами нові привітні будиночки Зубрівського піонерського табору.

Роман Петрович зупинився: його увагу привернув фанерний щит, прикріплений над аркою. На його білому фоні яскраво червоніли великі літери:

ТВАРД

— «Твард»? — зацікавився Роман Петрович. — А це що за новина така? Ага, ось, здається, і пояснення.

Поруч, на грубому кленовому стовбурі, висів плакат:

«Ви хочете знати, що таке твард? Охоче пояснюємо: ТВАРД— це Табір веселих, активних, роботящих і дружних!!

Запам'ятайте:

МИ ПРИЙМАЄМО ДО ТАБОРУ

ТІЛЬКИ ТАКИХ!!!»

Роман Петрович засміявся. Молодці! Спробуй після цього бути іншим!..

— Роман Петрович приїхав!.. Романе Петровичу, здрастуйте! — загомоніли радісні голоси.

Оточений ватагою вихрястих голоногих дітлахів, Роман Петрович відразу повеселішав.

— Ну, здорові були, «веселі-активні»!

— Роботящі і дружні! — хором доповнили ті.

— Що скажете хорошого?

Роботящі і дружні повели свого начальника показувати закінчений без нього спортивний майданчик — красу і гордість юних табірних майстрів.

— Ого, та у вас тут справжнє спортивне містечко! — задоволено визнав Роман Петрович, по-господарському, причепливо оглядаючи обладнання майданчика. — І справді роботящі!

Роботящі з гідністю продемонстрували свіжі мозолі на руках. Нічого не скажеш, вони мали повне право пишатися цими почесними мозолями.

Потім начальника табору перехопив метушливий і завжди чимсь заклопотаний завгосп.

— Романе Петровичу, чим же ви приїхали? — жалібно почав він, зводячи докупи смішні рудуваті кущики брів. — Чому телеграму не вдарили, ми б вас на станції зачекали.

— Нічого, я й пішки непогано пройшовся, — дещо змушено посміхнувся Роман Петрович, вітаючись з завгоспом. — Що у вас тут новенького, Оникію Степановичу?

— Та все по-старому. Продукти сьогодні зі станції привіз. Може поглянете?

Роман Петрович пішов із завгоспом до комори, заглянув на кухню, зайшов до канцелярії — словом, знову з головою занурився в свою кропітку, повсякденну роботу.

Ввечері до нього несподівано прибіг нічний сторож — старенький Карпо Данилович.

— Ох, товаришу начальник, біда у мене вдома сталася: пожежа!..

— Пожежа?! Що ж згоріло?

— Сусіда зараз із села по мене приїхав, каже, хата ні з того ні з сього зайнялася… Правда, вогонь відразу ж і погасили, але стара моя з переляку зовсім занедужала, — лежить без пам'яті… Відпустіть мене додому, прошу вас, треба ж за нею доглянути…

— Ну, звісно, звісно, Карпе Даниловичу. Їдьте. Семен за вас поки що посторожує. От тільки… чи не довго вам доведеться затриматися вдома?