Владлен Суслов - Останній рейс

Сподівання Тетері не справдилися. Анонімка Макогона не допомогла. Перевірка на фабриці продовжувалася.

Тетеря ходив наче у воду опущений. Він змарнів, все в нього з рук падало. Під час кожного виклику ревізорів його то обсипало жаром, то морозом, душа ховалася в п'яти. По кілька разів на день він приймав валідол і пірамеїн; кишені його піджака нагадували аптеку. Тетеря силкувався взяти себе в руки: міліція про нього нічого не знає, ревізія планова, жодною мірою не зв'язана з випадком на Загорській вулиці. Однак самовладання йому вистачало ненадовго. Знову закрадалися сумніви. Після роботи він поспішав додому з надією знайти там заспокоєння, позбутися настирливих, тривожних думок. Але й вдома було не легше.

Дружина, дивлячись, як він годинами сидить, втупившись в одну цятку, здогадувалась, що в нього якісь неприємності на роботі, і намагалася розважити чоловіка. Вона розповідала, що їй вдалося вигідно продати на базарі фрукти, що кури добре несуться, кабанці помітно збільшилися у вазі… Але всі її дипломатичні хитрощі не досягали мети. Тетері було не до господарства. Ночами його мучило безсоння. Лежачи з широко розплющеними очима, він насторожено прислухався. Від кожного шереху, гавкання Пірата серце починало калатати, на тілі виступав холодний піт… Вранці Тетеря вставав розбитий, в скронях стукало. Ковтнувши валер'янки і кілька таблеток пірамеїну, він, втягнувши голову в плечі, плентався на фабрику.

«Довго я так не протягну», — занепокоївся Тетеря і поділився своїми тривогами з Поніманським. Той підняв його на сміх.

— У тебе, шановний, нерви, теє… Здали… Завчасно, старий, рюмсаєш та скиглиш. Поніманський не один день крутить ручку арифмометра, має поняття про бухгалтерський облік. Пам'ятаєш ательє мод? Теж стогнав та ойкав. «Пропадемо! Неодмінно тюрма!» А я що казав? Буде все гаразд. Так і вийшло. Нас не арештували, а звільнили за власним бажанням. Одним словом, тримайся козирем, а на твоєму обличчі вже написано: «Я злодій! Садіть мене!» Вранці роби зарядку, потім — мокрим рушником. Бажано махровим… Дуже допомагає! Через тиждень, згадаєш мене, від хандри нічого не залишиться. Старий, не хнюпся! Все буде чудово! О'кей! Бери приклад з мене. Вже хто-хто, а я повинен турбуватись. Все ж таки головний бухгалтер. Невеликий, але начальничок. Фігура, так би мовити, керівна…

Поніманський відбив у Тетері будь-яке бажання виливати йому свою душу. Звернувся він і до Шкарбуна, але той лише відмахнувся.

— Я не лікар, Не спиш, апетиту немає — ступай до невропатолога… Але зарубай собі на носі: кожний відповідає за себе. Попався, значить, така твоя доля. Сам і виплутуйся. А я тебе, запам'ятай, не знав і знати не знаю…

… У понеділок Тетеря приймав чергову партію драп-велюру, коли на складі з'явилася висока, ледь сутула, худорлява постать Сахна. Він терпляче чекав, поки автовантажник відвезе в глибину складу тюки драпу. Коли контейнер розвантажили, Сахно підійшов до Тетері.

— Будь ласка, чи не зможете ви мені приділити трохи часу?

Тетеря сполошився, не міг утримати зрадливих повік.

— По журналах бухгалтерії до вас на склад у лютому, квітні і травні надходив ратин. Хотів би подивитись приймально-здавальні документи на нього.

Тетеря тремтячими руками довго порпався в шухлядах столу. Як навмисне, потрібні накладні не попадалися на очі. На поміч прийшов Сахно. Нарешті вони були знайдені, і Сахно почав їх вивчати. Тетеря застиг за його спиною, не зводячи очей з накладних.

«Випадково чи не випадково перевіряє?» — гарячково міркував він.

Але тут ревізор, що до цього недбало перегортав папери, зупинився… Тетеря чудово пам'ятав накладну за № 120/12 від 3 квітня… В цей день за домовленістю з Шкарбуном і Поніманським він дописав у ній, здавалося б, невинну одиничку. Але вона, ця одиниця, відразу ж дала йому можливість взяти й вивезти сто метрів ратину на п'ять з чимось тисяч карбованців. Тетеря проклинав себе за недбалість. Тепер будь-кому, навіть недосвідченому оку, видно, що одиниця дописана. А раптом Сахно візьме копії, що знаходяться в бухгалтерії і в цеху розкрою, і зіставить їх?! Адже там одиницю дописали Поніманський і Шкарбун, а не він. Тільки зараз йому стало ясно, що ця необережність може згубити їх.