Владлен Суслов - Останній рейс

Щоб доповідати командирові, виробляти нові заходи і обмінюватись думками, умовились зустрічатись щоденно о восьмій ранку біля пам'ятника Івану Франку.

— Добре, що Володька так заріс, — схвально зауважив Вітя.

Володя почав виправдовуватись:

— Я сьогодні збирався постригтись. Чи ж не так, Дімо?

— Еге ж. Ми так і домовились: зіграємо партію в шахи і негайно підемо в перукарню.

— Та ви не думайте, що я сміюсь. Це якраз нам на руку. — І Вітя розповів, як Поніманський відвідав перукарню. — Необхідно дізнатись, де живе перукар, як його прізвище, випадково чи не випадково він знає Поніманського.

Отже, всі питання було обговорено. Хлопці спустились з горища і вийшли у двір. Володя й Вітя рушили одразу в перукарню. Діма негайно зайняв спостережну позицію на своєму балконі, а Альоша поїхав додому. Адже за Півнем ніхто не стежив.

Ревізія на швейній фабриці «Спартак» забирала багато часу у Валентина Филимоновича Сахно. Доводилося перевертати сотні квитанцій, накладних, перепусток на вивезення продукції, силу облікових карток, ордерів, чеків, рахунків, десятки журналів… За винятком дрібниць, незначних порушень, Сахно нічого не знаходив. Лише сьогодні, в понеділок, звіряючи бухгалтерські документи із знятими на складі фабрики лишками сировини, виявив дописки в накладних. По всьому було видно, що це не прості помилки письма, а підробка. Про свої підозріння Валентин Филимонович хотів повідомити підполковника Лугового, але з управління міліції відповіли, що Лугового немає.

«Хай уже завтра сам сходжу», — вирішив і попростував додому. Тільки розчинив хвіртку, як йому на шию кинулась донька.

— Тату, тату, ти сьогодні більше не підеш на роботу? Правда ж, не підеш? — радісно щебетала Оленка.

Дізнавшись, що батько залишиться вдома, вона захоплено заплескала в долоні і застрибала на одній нозі.

— Де Вітя? — спитав Валентин Филимонович. — Щось не бачу його.

— Про нього я хочу з тобою поговорити, — відповіла бабуся, випровадивши Оленку з кімнати. — Ти й Людмила все на роботі і не бачите, що хлопчисько зовсім од рук відбився. Як піде зрання, то до самого вечора… Де він пропадає, що робить, — невідомо. Я намагалася і так і сяк до нього підійти, а він твердить, що ходить з хлопцями в зоопарк. Сьогодні ж ми з Оленкою там були. Розшукали керівника їхнього гуртка, а вона мені: «Ваш Вітя і його дружок Альоша Свиридов уже більше тижня не показуються».

У Валентина Филимоновича відразу зіпсувався настрій, і він вирішив сьогодні ж поговорити з сином.

Тільки-но Людмила Йосипівна прийшла з роботи, Валентин Филимонович розповів дружині, що його турбує поведінка сина.

— Він приховує, де буває, а це вже погано. За чверть сьома, а його досі нема. З завтрашнього дня хай сидить удома, якщо в нього з'явилися від нас якісь секрети.

— Я сьогодні зустріла Тамару Аркадіївну, матір Альоші Свиридова. Вона мені поскаржилась, що він цілими днями десь пропадає.

— Ну, коли так, то їхню дружбу треба припинити. Це буде на користь і одному, і другому.

— Альоша мені подобається. Скромний, ввічливий хлопчик. Багато читає, добре вчиться. Після того, як вони почали товаришувати, Вітя помітно підтягнувся.

— Я нічого не маю проти Альоші, але, мені здається, краще, щоб він з Вітею не дружив.

— Нас можуть невірно зрозуміти. Чого раптом ми заборонили Віті зустрічатися з ним?

— Шкода, що Свиридов на курорті. Я б сам з ним поговорив. Він, звичайно, зрозумів би. Ще раз повторюю: я не проти Альоші. Може, винен не він, а Вітя…

— Мені здається, потрібно спершу поговорити про все з Тамарою Аркадіївною.

— Я не заперечую, будь ласка.

Залишившись сам, Валентин Филимонович розгорнув було книжку, але так і не прочитав жодного рядка. Де ж Вітя? Де? Найголовніше: з ким? А може, він зв'язався, — Сахна навіть морозом обсипало від цієї думки, — з якимись покидьками, злодюгами, вже курить, п'є вино, грає в карти…

Сахно згадав, як цими днями в кабінеті підполковника Лугового бачив підлітка років 13–14, такого ж приблизно на зріст і такого чорнявого, як і Вітя. Поруч стояла заплакана мати і похмурий батько. Коли вони пішли, Валентин Филимонович, вибачившись за цікавість, спитав у Лугового, чого цей хлопчик потрапив до міліції. Розповідь була не з веселих. Хлопчик познайомився з шахраями, вчинив разом з ними кілька крадіжок. Ці негідники привчили його грати в карти, курити, пити вино. Школу він покинув і, обманюючи батьків, щодня для годиться сідав за приготування домашніх завдань. Кінець кінцем хлопець зрозумів, що зайшов далеко і все це може погано скінчитись, почав уникати шахраїв. Але виявилось, що не так просто з ними розійтись. Вони підстерігали його на кожному кроці, вимагали, щоб він повернувся в злодійську зграю, інакше вони розправляться не лише з ним, а й з його батьками. Неважко собі уявити, що було б далі, коли б працівники міліції не виловили всю цю компанію. Зграю очолював небезпечний рецидивіст. Шляхом лестощів, підкупу, шантажу, погроз він примушував підлітків красти, вихваляв злодійське життя, прищеплював дітям відразу до чесного життя, своїм неприкритим цинізмом убивав в дітях все хороше, чисте, світле…