— А вчора що він робив? — спитав Луговий.
— Вранці допоміг мені принести овочі з базару, а потім каже: «Мамо, мені треба на завод. Недільник у нас». Приїхав годині о шостій, пообідав і ліг спати. Йому ж на нічну зміну, виспатись треба було.
Андрій Остапович якимсь шостим чуттям вірив, що Ганна Максимівна каже правду, і вже майже був переконаний, що Збаращенко не має ніякого відношення ні до крадіжки ратину, ні до нападу на Щербину. Хоч факти були проти нього. Збаращенко судився, мешкає на тій самій вулиці, де вчинено злочин, па його ім'я в камеру схову здано чемодан, в якому виявився ратин, і не який-небудь, а саме такого кольору, як кинутий злочинцями.
Але ж надто вже нарочито все виглядає: і передбачливо видертий клаптик з адресою, і підпиляна пластинка на чемодані, і надзвичайна обізнаність автора анонімки, особливо те, що він сам бачив у Збаращенка вогнестрільну зброю. Все це мимоволі створювало враження, що анонімник передбачив кожну дрібницю, щоб примусити повірити його листові.
Це схоже було на принаду.
Повернувся з роботи Збаращенко. Він був звичайнісінький, нічим не примітний парубок. Зірвав з голови сірого кашкета, неохоче привітався. По всьому було видно, що присутність сторонніх збентежила його. На обличчі заграли жовна.
… Вп'явшись пальцями в коліна, Збаращенко коротко, хрипким від хвилювання голосом відповідав на питання. Раптом погляд його зупинився на чемодані, навмисне поставленому Луговим на видному місці. Андрій Остапович насторожився. Ні, в очах юнака не промайнуло нічого, крім звичайної цікавості. Луговий твердо вирішив, що Збаращенко бачить чемодан вперше.
— Товаришу начальник, — не витримав Збаращенко, — скажіть, коли можна, що трапилось? В чому ви мене запідозрили?
Луговий на секунду завагався. Але наступної миті він простягнув Збаращенку листа.
Анонімка вразила хлопця. На його обличчі здивування змінилося обуренням, потім гнівом, а під кінець наступила депресія. Він схилив голову на груди.
— Ну що ж, арештовуйте… — глухо мовив. — Ви ж того й приїхали…
Андрій Остапович тепер остаточно пересвідчився, що на Збаращенка зведено наклеп. Справжні злочинці, рятуючи свою шкуру, хочуть поставити його під удар.
— Ми приїхали розібратись, — почав Луговий, але Збаращенко перебив його.
— За що? Кому я погане зробив? Звичайно, ви мені не вірите…
В очах юнака виблискували сльози.
— Чому ви так думаєте?
— Я сидів за крадіжку… Довести, що тут… — він знову взяв листа, — тут неправда… я не можу…
Мати Збаращенка тихенько схлипнула і, кусаючи губи, щохвилини витирала хусточкою сльози, які рясно збігали по її зморщеному обличчю. В Андрія Остаповича защеміло в грудях, йому до болю стало шкода і цю жінку, що зазнала багато горя, і самого Збаращенка, який, по всьому було видно, покінчив із злочинним середовищем.
— Так, я знаю, вас судили. Але бачу й те, що ви стали на вірний шлях. Костю, я вам вірю. Цей лист наклепницький.
— Спасибі… спасибі вам, — заливаючись слізьми, дякувала Ганна Максимівна. — Камінь у мене з душі скинули…
Андрій Остапович устав, пройшовся по кімнаті.
— Як гадаєш, Костю, хто міг написати цей бруд?
— Уявлення не маю, — зітнув він плечима. — Зіпсували ви мені свято, товаришу начальник…
— Сьогодні у нас 23 липня… Щось не пригадую ніякого свята.
— Ось погляньте. — Збаращенко вийняв з кишені комбінезона акуратно складену газету — заводську багатотиражку. На другій сторінці червоним олівцем була окреслена замітка: «Працюйте так, як Костянтин Збаращенко!» Тут же був і його портрет.
Мало-помалу Збаращенко розговорився. І виявилось, що він веселий, балакучий парубок. Кость поділився своєю таємною мрією: в цьому році вступити на вечірній відділ машинобудівного технікуму.
Андрій Остапович залишив квартиру Збаращенків у хорошому настрої. Він завжди відчував душевне піднесення, коли переконувався в чесності людей, в їхній порядності, хоча для цього часом доводилося крок за кроком розплутувати складний клубок наговорів, випадковостей, протиріч з однією тільки метою — зняти ганьбу з доброго імені людини.
— Андрію Остаповичу, а ми не поспішили з висновками щодо Збаращенка? — висловив сумнів Якименко. — Мені здається, треба було поговорити з сусідами, побувати на заводі.
— Їхати на завод не треба. Зайва цікавість до особи Збаращенка може, чого доброго, пошкодити йому. А найкращою характеристикою є стаття про нього в заводській багатотиражці.
Читать дальше