Владлен Суслов - Останній рейс

В просторому підвальному приміщенні яскраво горіли лампи денного світла. За густою металевою сіткою здіймалися стелажі, заставлені чемоданами, корзинами, скриньками. Альоша кинув погляд уліво і здригнувся: в кутку на масивній дубовій лаві з нудьгуючим виглядом сидів Поніманський, тримаючи на колінах чемодан.

«Хитрий! Знає, де ховатися. Хоче непомітно прошмигнути в поїзд перед самісіньким відходом… Все ж таки, що йому передав Макогон?.. Дуже цікаво виходить: у Касторки він узяв великий згорток, у перукаря пакунок, в Макогона чемодан… А що, коли в чемодані бомба, як в оасівців у Франції? — похололо всередині в Альоші. — Залишить чемодан і тарах-тарах!.. Вокзалу наче й не було… Негайно, зараз же повідомити міліцію!» — Альоша, перестрибуючи через східці, кинувся наверх, але враз зупинився наче вкопаний. — Чого ж це я раптом вирішив, що в нього бомба? Я її бачив? Ну, а коли там мікроплівка, на якій зняті наші заводи, мости, аеродроми. Або записи чорнилом, які можна читати тільки при ультрафіолетовому світлі? От становище! І порадитись ні з ким! А все через Вітьку! Додому, додому йому треба…»

В цей час жінка в сірому дорожньому костюмі, що стояла біля самого віконця, вигукнула:

— Громадянине! Громадянине! Ваша черга!

— Моя! — стрепенувся Поніманський і поспіхом зірвався на ноги. Чемодан зісковзнув з колін на підлогу й несподівано розкрився.

Схопившись за поручні, Альоша весь подався вперед. На кахляній підлозі лежали два сувої якоїсь тканини. Все що завгодно сподівався побачити Альоша, але тільки не це.

— Прізвище! В яку суму оцінюєте? — байдуже спитав приймальник, коли червоний Поніманський подав йому чемодан.

— М-м… — запнувся Поніманський. — Збаращенко… Збаращенко Костянтин Іванович… Без ціни…

Альоша отетерів: чого це раптом Збаращенко, а не Поніманський?.. І чого Костянтин Іванович, а не Михайло Семенович?! Ось так завжди буває, коли покладешся на іншого. Треба було самому перевірити, а не посилати Вітьку. Тому аби тільки здихатися і швидше додому. Тепер виявляється, ця людина не Поніманський, а Збаращенко…

А Поніманський здав чемодан і попрямував до виходу. Боячись навернутися йому на очі, Альоша метнувся у вестибюль і сховався за темно-синій автомат по продажу газет.

Показався Поніманський. Він на ходу вийняв з кишені піджака якогось папірця, зібгав і кинув його. Папірець потрапив на край гранітної урни, рикошетом відскочив і впав під ноги Альоші.

Поки Альоша нахилявся і піднімав його, захурчало таксі й повезло Поніманського.

Альоша поспішив до трамвайної зупинки, але дорогою зміркував, як це безглуздо гнатися за автомашиною трамваєм. Та й останні гроші витратив на полуничний пломбір. Знічев'я розгорнув папірець. Це була багажна квитанція на ім'я Збаращенка.

Додому довелось іти пішки. Всю дорогу Альошу не залишали невеселі думки. Цю безглузду історію з дворянами-монархістами вигадав він. Мало того, що сам пошився в дурні, то ще й Вітьку збив з пуття і Дімку Вакуленка хотів втягнути. А сьогодні!.. В Альоші навіть дух перехопило і він мимоволі зупинився, уявивши собі, що б вийшло, коли б він повідомив у міліцію… Добре, якби лише посміялись. А могли б покарати за наклеп на чесних людей.

Напишу останній наказ: «З 22 липня бойову організацію «Немає пощади ворогам Батьківщини» ліквідувати, як шкідливу і непотрібну. Журнал знищити і попіл розвіяти по вітру».

Прийнявши таке рішення, Альоша трохи заспокоївся. Лише тепер він відчув, що зголоднів. Мама, звичайно, давним-давно прийшла з чергування на міжміській телефонній станції, чекає його, турбується… Певно, сьогодні, як і завжди, вона знайшла вільну хвилинку і дзвонила татові.

— … Альоша, на подив матері, з завидним апетитом упорався і з холодником, в якому плавали шматочки льоду, і з підсмаженими млинцями. Тамара Аркадіївна розповіла про свою розмову з батьком. Погода в Сочі чудова, вода в морі тепла, і він цілими днями на пляжі.

— Тато велів міцно поцілувати тебе, він цікавиться, як ти проводиш час. Він засушив для тебе трьох крабів, морського коника, навіть дістав рибу-голку. А я татові сказала, що ти поводишся добре, але відверто кажучи, мене турбує, де ти тиняєшся цілими днями. От хоча б сьогодні, де був?

— З Вітькою, в кіно… Потім у футбол грали… — похиливши голову і смикаючи бахрому скатерки, збрехав Альоша.

— Дивись, Олексію, тобі скоро чотирнадцять років, сам повинен думати. Однак скажу: мені дуже не подобається, що ти з чимсь криєшся від мене.