Владлен Суслов - Останній рейс

— Салют козлятникам! — кинув незнайомець.

— Здоров, здоров, Михайле Семеновичу! — відповів один з гравців. — Сідай до компанії.

— Ніколи. Поспішаю.

— Ну, як хочеш… Тільки додому не потрапиш. Твої пішли, а ключ у мене.

Сумніву не було — незнайомець живе тут. Ім'я та по батькові вже відомі, — зосталось узнати прізвище. План визрів умить. Підкликали двох дівчаток, що стрибали через скакалку, спитали, як їм знайти Михайла Семеновича. На жаль, дівчатка такого жильця не знали. Довелося зайти до двірника. Лише після того, як Вітя описав зовнішність незнайомця, двірник здогадався, про кого йде мова.

— А-а! З вусиками, кажеш? Смаглявий? То це, певно, Поніманський… Його квартира чи то п'ятнадцята, чи то шістнадцята… На третьому поверсі.

— Може, Поніманський — зовсім не та людина, що нам потрібна? — висловив сумнів Вітя. — А що, коли тут ще є хтось з вусиками і теж Михайло Семенович? Тоді як?

— Це ти вже занадто…

— Ну, а раптом?! — не здавався Вітя. — Треба точно дізнатись. Давай підійдемо до них, — показав він на гравців, — і спитаємо, де живе Поніманський Михайло Семенович.

— Ми почнемо питати, а він візьме та й вийде.

— Еге, — згодився Вітя. І відразу ж запропонував: — Можна постукати в п'ятнадцяту, а потім в шістнадцяту квартиру… Скажемо, що нам потрібен, ну, припустимо, Кривенко Петро Іванович…

Ось і третій поверх. На оббитих чорним дермантином дверях квартири номер п'ятнадцять висіла алюмінієва поштова скринька з зазначенням її власника:

Поніманський М. С.

Вітя простягнув руку до білої кнопки дзвоника.

— Зажди, не поспішай, — зупинив його Альоша, — Я зійду вниз.

— Чого?

— Сам знаєш, який я примітний! Тільки-но мене раз побачать і все… одразу запам'ятовують. Ось той, кажуть, білобрисий, з ластовинням. Був такий випадок…

— Ти історій тут не розповідай, — урвав Вітя. — Біжи. Тільки дай окуляри.

Вітя постояв трохи, надів темні окуляри і рішуче натиснув кнопку.

Хоч як він готувався, але все ж розгубився. Просто перед ним стояв незнайомець.

— Мені… нам… пробачте, тут живе Петро Іванович?..

Прізвище «Кривенко», як на гріх, вилетіло в нього з голови, а іншого Вітя ніяк не міг придумати.

— Ніяких Петрів Івановичів тут немає і не було. Треба читати, молодий чоловіче, перш ніж турбувати людей. Чорним по білому написано, — Поніманський постукав пальцем по поштовій скриньці, — хто тут живе.

— Пробачте, я помилився… — пробурмотів Вітя і, перестрибуючи через двоє східців, помчав униз. Поніманський іще щось гукнув услід, та він уже не розчув.

— … Все склалось якнайкраще, — явно задоволений, похвалив Альоша, занотовуючи в блокноті: — Поніманський М. С, вулиця Радянська, 91, кв. 15.

— Додому як: пішки чи трамваєм? — повертаючи окуляри, спитав Вітя.

— Додому? — здивувався Альоша. — А Поніманський?

— Що Поніманський? Він удома. Може спокійнесенько і до понеділка сидіти.

— Гадаєш, мені так уже кортить! Але він, коли ключі брав, сказав, що поспішає. Отже, скоро вийде. Треба зачекати.

— Гаразд… Хай уже буде так, — з кислою міною погодився Вітя. — Тільки треба кудись сховатися…

— Отак би й давно… Бачиш пошту? Вона якраз напроти. Все буде видно, ми його не пропустимо.

В поштовому відділенні вони примостились біля вікна. Місце для спостереження вибрали вдало: будинок як на долоні. Годинник на стіні тихо відцокав годину, звернув на другу, а Поніманського усе не було.

«Даремно я послухався, — злостився Вітя. — Марно час гаю. Сиди не сиди, а він напевне не вийде… Касторка і перукар передали йому секретні донесення. Він читає їх, а тут чекай… От налічу до шестисот і піду. Хоч хай Альоша і ображається, йому, звичайно, все одно: тато в санаторії, мама повернеться з чергування увечері… Та й їсти хочеться… Наші вже давно пообідали…»

Не лише Вітю, але й самого Альошу взяв сумнів.

— Зачекай ще хвилин п'ять, — ніби між іншим, сказав він, — та й іди… Удвох тут робити нічого. Я сам залишусь…

Минуло не п'ять, а п'ятнадцять хвилин, але Поніманський не з'являвся. І Вітя, похнюпивши голову, начебто нехотя побрів вулицею. А завернувши за ріг, рвонув бігом.

Альоші здавалося, що час зупинився. Вже кілька разів він перечитав інструкцію про оформлення грошових переказів, ознайомився із тарифом міжміських телефонних розмов, вивчив таблицю вартості рекомендованих листів, телеграм, пакунків, бандеролей… Службовці відділення звернули на нього увагу. Одна з жінок, висунувшись з віконця, співчутливо спитала: