Владлен Суслов - Останній рейс

— І для мене прихопи скляночку! — крикнув навздогін Макогон.

Тільки-но Тетеря зник за портьєрами, Чернушкін тихо сказав:

— Не хотів при ньому говорити, але справи, здається, кепські.

— Що таке? — ввібрав голову в плечі Макогон.

— На фабриці ревізія. Добре, коли з іншої причини, але боюся, що… — Він замовк, почувши кроки. Увійшли Тетеря, Шкарбун та Поніманський.

Шкарбун — гладкий чоловік з ледь-ледь зачепленим віспою червоним обличчям, важко плюхнувся на стілець.

— Здоровий ти, Гнате Онупрійовичу, — позаздрив Макогон. — Тобі боксером треба бути чи принаймні борцем… Пудів вісім є?

— Не знаю… Не важився, — прогудів басом Шкарбун.

— Гнат, коли розходиться, звалить собі на плечі рулон драпу, кілограмів на сто, і тільки сопе, — сказав Поніманський, пригладжуючи синяво-чорне волосся. — А вже ж дід, онуки бігають…

— Мені о дванадцятій на роботу, — урвав Чернушкін. — Ну, хто з вас до ладу розповість? Давай ти, Михайле.

— З чого почати? — граючись запальничкою, замислився Поніманський. — Так от: в п'ятницю двадцятого числа прибігає до мене наш вельмишановний Петро Борисович… Схвильований, очі невеселі, я б сказав, навіть засмучені, — явно милуючись своїм красномовством, Поніманський зиркнув на пригніченого Тетерю, — і відразу виливає мені на голову цебер холодної води: директор нашої фабрики викликав його до кабінету і познайомив з трьома досить симпатичними громадянами, професія яких, гай-гай, виявилася зовсім несимпатичною. Це були, на превеликий жаль мого друга, ревізори. Ці скрупульозні люди відразу ж забрали всю документацію і, не гаючи ні хвилини, почали вишукувати, як мені здається, маленькі пустощі нашого шановного хазяїна. Не забули вони і нашого мужнього Шкарбуна… Зацікавились і діяльністю вашого покірного слуги. — Він церемонно вклонився.

— Досить кривлятись! — не витримав Макогон.

Та Поніманський удав, ніби не дочув, і продовжував у тому ж тоні.

— Насмілюсь вас запевнити, що за чотири роки роботи на фабриці я не пам'ятаю такої висококомпетентної ревізії. Можливо, побоювання наші даремні, безпідставні, — усмішка враз збігла із смаглявого, чисто виголеного обличчя Поніманського, — ревізія планова, передбачена десь у вищих інстанціях… Але коли міліція пронюхала, що ратин з нашої фабрики… Гадаю, пояснення не потрібні…

— Вони мене примусили зробити контрольний розкрій, — обізвався Шкарбун. — Молодий хлопець, але проноза… Усміхається, ввічливий такий… Будь ласка, каже, прошу вас, не відмовте… Хочу, каже, подивитись, як ваші закройщики працюють. Бачу, м'яко стелить, та на твердому спати доведеться. Я довідувався, він якесь цабе з інституту легкої промисловості.

Макогон став темніший за хмару.

— От тобі, бабо, і Юрія! І все цей клятий рулон! І треба ж отаке… Мені здається, Сергію, треба оту штуку утяти… Пам'ятаєш, я тобі в ресторані казав.

— А що нам це дасть?

— Як то що? Спробуємо, може, і вийде. Вже й підхожа людина є на прикметі…

Тетеря, Шкарбун і Поніманський лише перезирались, не розуміючи, про що йде мова. Нарешті Тетеря не витримав.

— «Не тягніть, бога ради. Викладайте, що у вас… За кого, за кого, а за мене першого візьмуться! Уже накладні вимагали, переміряли весь матеріал.

— Знову скиглиш, — зморщився Чернушкін. — З документами, сподіваюсь, гаразд?

— Начебто гаразд, а там хто його зна… Робив, як Поніманський радив.

— Уявляю, чого він там нарадив, — пробуркотів собі під ніс Макогон.

Але Поніманський розчув його слова.

— Що інше, а на бухгалтерії знаюсь і оформляти документи вмію. І не тобі мене вчити, — одрубав він. — Теж мені розумник знайшовся. Всіх за йолопів вважає.

— Це ти себе вище за всіх ставиш! — спалахнув Макогон, і його масивне підборіддя затремтіло.

— Я?

Чернушкін вдарив кулаком об стіл.

— Припиніть! Знайшли час!

Суперечка згасла. Чернушкін підвівся і, заклавши руки за спину, поволі пішов до вікна.

На кілька хвилин запала напружена тиша. Шкарбун і собі встав, обсмикав френч кольору хакі і, порипуючи чобітьми, підступив до Чернушкіна. Нахилившись, він щось зашепотів на вухо Чернушкіну, але той заперечно хитнув головою. Шкарбун здвигнув широкими плечима і опустився на оббитий червоним плюшем диван.

Чернушкін різко обернувся, аж гойднулись кактуси на вікні, і заговорив:

— Опанасе… Либонь, ти маєш рацію. Кращого виходу немає. Розкажи їм усе, що ми надумали…

— Все просто. Ми пишемо листа від імені якогось там Іванова чи Петрова, ніби він знає, хто вкрав ратин, і надсилаємо в міліцію.