Владлен Суслов - Останній рейс

— Тсс! До Матвійовича хтось прийшов.

Вузька вулиця, звиваючись, повзла вгору. Нею рідко їздили, і між камінням дружно пробивалася трава.

«От прокляття! — важко відхекуючись, лаявся Макогон. — Ніде жодного номера… І спитати ні в кого. Дідько його знає, де він живе!.. О, нарешті-таки жива людина показалась, — зрадів Макогон, побачивши жінку з сумкою. — Та ще й поштарка».

Через п'ять хвилин Макогон стояв перед високим глухим парканом. Поверх нього в два ряди тягся колючий дріт. Постукав у хвіртку. У відповідь почулося хрипке гавкання.

Хвіртку відчинив сам Тетеря.

— Години три вже блукаю, — буркнув Макогон, облизуючи пересохлі губи. — Хоча б номер повісив. А то як вовк живеш…

— На нашій вулиці, якщо не знаєш, не легко знайти, — згодився Тетеря і, повернувшись, крикнув на величезного кудлатого собаку, що люто рвався з цепу: — Фу! На місце, Пірат! На місце!

З притишеним гарчанням пес поліз в будку.

Макогон озирнувся і широко розкрив очі.

Цегляний, вкритий червоною черепицею двоповерховий котедж з великою заскленою верандою, бутової кладки гараж, просторий вольєр, де за густою дротяною сіткою походжали індики й сніжно-білі гуси, метушились кури. На все це клали тінь крислаті груші, яблуні, вишні…

Макогон не приховував свої заздрощі.

— Ніколи б не подумав, що ти так влаштувався… Справжній тобі поміщик.

— Живемо помаленьку…

— Навіщо тобі стільки птиці?

— Це не все, — самовдоволено ошкірився Тетеря. — Ще двійко кабанчиків у хліву. Там, за садом…

— І як ви вправляєтесь усе це зжерти?

— Катя на базарі продає. Машину думаємо купити…

— Ваша справа, тільки гляди — зацікавитись можуть. Вісімдесят карбованців на місяць одержуєш, а який палац утяв. Коли ж машину приженеш?..

— Я… я… — почав було хазяїн.

— Переді мною виправдуватись нема чого. В міліції будеш виправдуватись, — урвав Макогон. — Наші всі зібрались?

— Поки що один Сергій Олександрович… Поніманського і Шкарбуна ще немає.

— Чого ж ми тут стоїмо? Ану лишень, веди в свої хороми.

Тетеря старанно витер ноги об підстілку, його покоробило, що Макогон і не подумав витерти свої черевики, на яких товстим шаром лежала пилюка, але стримався і промовчав. Довгий коридор був засланий червоною килимовою доріжкою. Побачивши кілька пофарбованих білою олійною фарбою дверей, Макогон нерішуче зупинився.

— Куди нам?

Тетеря запобігливо вхопився за ручку.

— От сюди, сюди, будь ласка.

Велику квадратну кімнату щедро заливало сонце. Вітер ліниво ворушив тюлеві завіски. По саме нікуди набита різностильними меблями кімната нагадувала комісійний магазин. Чого тут тільки не було! І старомодний, громіздкий, мореного дуба буфет, і новісінький сервант, весь заставлений порцеляновими та фаянсовими дрібничками, і пузатий комод з карельської берези, на якому примостилася гіпсова копилка — грубо розмальована кішка. На стіні висів гобелен з тройкою, що мчала, підхльоскувана хвацьким ямщиком. Блищав полірований журнальний столик, над яким височів торшер. Зі стелі звисала непомірно велика люстра з безліччю гранчастих скляних підвісків. В кутку стояли поруч тахта з півдюжиною подушок і заслане серветками піаніно.

— Граєш? — кивнув головою Макогон на піаніно.

— Одним пальцем чижик-пижик…

— А дружина?

— Пил стирає… Купили випадково. Сусід під'їжджав, продав дуже дешево… Хай стоїть, їсти не просить. Здасться на чорний день.

Тетерю дратувало, що Макогон з оцінюючим виглядом, ніби купуючи, розглядав кожну річ. «Навіщо згодився, щоб у мене збирались? — дорікав він собі. — Приходять, грязюки наносять, з безглуздими запитаннями лізуть! Яке кому діло, граю я чи не граю?! Я ж його не питаю, нащо влаштувався провідником? Не тицяю пальцем на зацеровані штани та злинялий китель… А грошенят більш ніж у мене разів у три…»

Макогон підняв кришку піаніно.

— «Біккер»… Цінна марка.

— Не «Біккер», а «Беккер», — сердито виправив Тетеря і розсунув важкі портьєри, що закривали вхід до сусідньої кімнати.

— Скільки можна на тебе чекати? — напустився Чернушкін, побачивши Макогона. — Домовилися на дев'яту, а зараз? — він глянув на золотого годинника. — Дивись! Пів на десяту.

— Я тут з восьмої години тиняюсь… Та чого це ти напосівся? Я щойно з поїзда, навіть переодягтися не встиг… Скажи краще, що скоїлось. І де всі інші?

— Зажди, не поспішай. Зараз про все дізнаєшся… Тетеря, чи не знайдеться в тебе склянки води?