Анатолий Рыбаков - Постріл

Через годину Миша був у Свиридова зі Шнирою й Паштетом.

Свиридов показав Паштетові на стілець коло стіни.

— Посидь осторонь, а ти, Льоню Панфілов, сядь коло мене й відповідай.

Свиридов розклав на столі фотографії.

— Ти впізнав би людину, з якою Шаринець вийшов з пивниці?

— Упізнав би, мабуть…

— Є він тут?

Шнира переглянув фотографії, показав пальцем на одну.

— Гадаю, цей.

— Точно?

Шнира ще раз переглянув фотографії.

— Гадаю, він.

— Ще кого-небудь із цих бачив?

— Ні.

— Сядь на місце Паштета, а ти, Паштет, сядь сюди.

Шнира й Паштет помінялися місцями. Свиридов потасував фотографії, розклав їх в іншому порядку.

— Покажи, з ким Шаринець вийшов з «Гротеску»?

Паштет показав на того ж, на кого показував і Шнира.

— Кого ще з цих людей бачив?

Паштет показав ще на літнього чоловіка, трохи брезклого, з важким поглядом.

— Оцього.

— Коли? Вчора? Позавчора?

— Раніше.

— Де?

— У дворі, де приймають порожні пляшки.

— Він пляшки здавав?

— Ні, проходив через двір. Пивниця поряд зі складом, у паркані прохід… Я його разів зо два бачив.

Свиридов підкликав Шниру, показав фотографію.

— А ти його бачив?

— Ні, не пам'ятаю.

— Він бачив, а ти не бачив?

— Шнира старого забалакував, — пояснив Паштет, — а я в черзі стояв, на всі боки дивився, от і бачив.

— Гаразд! — Свиридов зібрав зі стола фотографії, поклав у шухляду. — Заждіть у коридорі, хлопці, а ти, Мишо, затримайся.

Шнира й Паштет вийшли.

— Я вірю цим хлопцям, — сказав Свиридов, — і все-таки прохання: сьогодні вони ні з ким не входять у контакт, нікому не розповідають, що були в мене й розпізнали цих людей.

— Братимете? — здогадався Миша.

— Можливо. Зацікав хлопців чимось, тримай при собі, не спускай з них очей.

— Я хотів би взяти участь в іншій справі.

— Це виключено. Може не обійтися без стрілянини.

— Тим паче хотілось би.

— Я не встигну оформити твою участь. Зате обіцяю: ти будеш на їхньому допиті, більшого не можу — закон.

Прямо від Свиридова Миша повів Шниру й Паштета в цирк.

Трибуни були безлюдні, на манежі тренувалися артисти.

— Подивіться, вам буде цікаво, — сказала Елен.

Вона посадила в першому ряду Шниру й Паштета, а сама з Мишею сіла осторонь.

— Ти не дізналася щодо хлопців? — запитав Миша.

— Говорила… Вже пізно. В цирку починають з трьох-чотирьох років.

— Не всі зростають у цирковій родині.

— Наша робота складніша, ніж ти собі її уявляєш.

— Чого ж… Уявляю…

— Тобі хочеться прилаштувати їх до діла, адже так? — вела далі Елен. — Але в цирку потрібні певні здібності, навіть обдарованість або тренування з раннього дитинства.

— Усе зрозумів! — сказав Миша. — І більше не наполягаю.

Вони сиділи на пустих трибунах і спостерігали тренування артистів.

— Незабаром ми їдемо на гастролі, — мовила Елен.

— Куди?

— У Мурманськ..

— Краще б на південь.

— Ні, там тепер гарно, весна… Я люблю весну. Інколи мені хочеться поїхати туди, де весна починається ще в лютому, куди-небудь у Туркестан або Закавказзя. А потім разом з весною рухатися на північ, переїжджати з міста в місто… Ми, циркові, віковічні мандрівники.

— Ти хочеш сказати, що й тебе я можу бачити раз на три роки?

— Я не це мала на увазі, — ухильно, як здалося Миші, відказала Елен. — Але моє життя — це їздити, працювати і всміхатися.

— Справді, чого ти весь час усміхаєшся? В театрі актори теж розкланюються, але не всміхаються.

— Безглуздо було б всміхатися Гамлету або королю Ліру, — заперечила Елен, — а ми звеселяємо глядача. Навіть якщо я мало не розбилась, я повинна всміхатися: все гаразд, прекрасно, весело і вдало. Отож ми всміхаємося… Слухай-но, отой дядечко, котрий кинув мені тоді букет квітів, а потім з'явився за лаштунки з компліментами… Ти з ним знайомий?

— Так, а що?

— Артист погорілого театру! Перекажи йому щоб він більше не посилав мені квітів.

— Охоче, — погодився Миша, хоча зовсім не уявляв собі, як він це скаже Навроцькому.

— Ти залишишся на виставу? — запитала Елен і підвелася. — Сьогодні будуть Бім-Бом, Віталій Лазаренко, залишишся?.. Гаразд, посидь, а я збігаю за контрамарками.

На той час, коли Миша зі Шнирою та Паштетом додивлялися в цирку виставу, Смоленський ринок поринув у темряву.

Темно було і в прилеглих завулках, тут рано лягали спати, рано вставали — ринок починався вдосвіта. Тільки мерхло світилися позавішувані вікна «Гротеску», і, коли відчинялися двері, долинав звідти приглушений гомін, стукіт пивних кухлів, жіночий сміх, уривки пісень.