Анатолий Рыбаков - Постріл

Прийшовши до Славки, Юра розповів про відправку того вагона, розповів точно так, як воно було насправді.

— Нічого нового, — відповів Славка, — це підтверджує й сам Навроцький.

— Правда? Кому ж це він підтверджує?

— Миші Полякову.

… Дивно! Вони про таке говорять.

— І чим Навроцький це пояснює? — запитав Юра.

— Тим, що не хотів проґавити свою партію товару.

— Я теж так попервах думав, — усміхнувся Юра, — але фокус у тому, що це товар першого сорту, а його оформили як брак.

— Ця афера теж усім ясна. Головне в тому, наскільки вона пов'язана з убивством. Могли вони вбити, як ти вважаєш?

Юра стенув плечима:

— Валентин Валентинович був з Мишею в цирку. Вбити Зиміна? Смішно! Він дружив і дружить з його родиною. Він не грабіжник, не вбивця, просто ділок.

— А ось дехто вважає, що він причетний.

— Ці «дехто» — Миша Поляков, — усміхнувся Юра. — А ось Навроцький вважає, що Миша ревнує його до Елен Буш.

— Він тобі це сказав?

Юра зніяковів: щось бовкнув зайве.

— Загалом, я так зрозумів…

— Юро, чого ти прийшов до мене?

— Йшов і зайшов….

— Я щось не пригадую, коли ти востаннє заходив. Взагалі не пам'ятаю, чи заходив ти до мене коли-небудь. Скажи прямо: Миші щось загрожує?

— Що ти?! — зніяковіло пробурмотів Юра, вражений тим, що Славка заговорив про небезпеку. Небезпеку відчуває також і він, небезпека загрожує всім. — Я просто хотів розповісти тобі те, що розповів, — сказав Юра. — Ти дивуєшся, чому саме тобі? Миша розмовляє зі мною, як прокурор, а я цього не люблю, тому й розказав тобі, його другові.

— Нічого нового я від тебе не дізнався, — твердо проказав Славка.

— Інших новин у мене немає, — відповів Юра.

Посвідчення про закінчення школи видавала секретар, печатку ставила завуч, тиснула руку, поздоровляла. Буденно й просто. Домовились про випускний вечір. Юру це не цікавило — обійдеться без випускного вечора з рідким чаєм, дешевими цукерками, гучними розмовами. Одвічний барабанний бій! Сьогодні він їде на дачу. Все, що треба, він сказав Славці, все гаразд; якщо знадобиться — нехай шукають. І Валентин нехай шукає, тільки навряд чи знайде… Загальний привіт!

Та як тільки він повернувся зі школи, Валентин зателефонував і попросив зайти. Бачив з вікна, коли Юра прийшов. Слідкує, не відпускає. Знову цей морок…

Валентин Валентинович зустрів його як іменинника.

— Поздоровляю!

Розчулено потиснув руку, жестом запросив сісти.

— У мене для тебе подарунок.

Він простягнув руку до конверта на столику, розгорнув, вийняв залізничний квиток.

— Квиток до Одеси, там сядеш на пароплав до Батума, ось квиток на пароплав… Морська прогулянка із заходом у Севастополь, Ялту, Новоросійськ, Туапсе і Сухумі. Цим же пароплавом повернешся в Одесу, а звідти в Москву. Тут… — він ледь розгорнув конверт, — гроші на мандрівку. Ну як, замінить поки що Індію? Їхати сьогодні. Поїзд відходить з Брянського вокзалу о дев'ятій вечора. Ти встигнеш зібратися?

Усе ясно: пастка! В Одесі або в Батумі його вб'ють. У Валентина скрізь люди, викинуть з поїзда, скинуть з пароплава. Та не вийде, любий Валентине Валентиновичу, не вийде ваш номер цього разу.

— Не можу. Завтра випускний вечір.

— Які сентименти, кому це потрібно? Проміняти таку поїздку на випускний вечір?

— Що я скажу вдома?

— У вас у школі щороку екскурсії.

— Мама поїде мене проводжати, а на вокзалі нікого нема.

— Умовиш не проводжати — ти не маленький, скажеш, що нікого не проводжають.

Як у нього все просто виходить. Невже він пришелепкуватий? Ні, гірше, він примітивний, ординарно примітивний. Усі його афери й махінації примітивні, він заплутався в них, він борсається.

— Мені треба вступати до вузу.

— Чудово. Поїздка займе дванадцять днів. Засмаглий, просякнутий морським повітрям, просолений морською водою, сильний, красивий, ти успішно складеш екзамени.

— Мені незручно приймати від вас такий подарунок.

— Пусте! Я у виграші, і мені приємно зробити тобі невеличкий сюрприз.

Юру пересмикнуло. З косметичним набором так само був «сюрприз», чим він закінчився?! Так само сподівається Валентин закінчити і цей «сюрприз». Не вдасться!

— Квитки, як ти розумієш, я придбав не сьогодні, — вів далі Валентин Валентинович, — про складність мовчу, аби не набивати собі ціну. Я розумію: тобі вперше випала така велика й самостійна мандрівка. Але ж, дорогий мій, «чи не на часі й мужчиною стати»? — Він підвівся. — Чекаю тебе на вокзалі о пів на дев'яту, там я вручу тобі квиток і гроші, оскільки ти їдеш зі своїм класом, то, звичайно, в тебе їх на руках не повинно бути. Можна, певна річ, і не робити з цього секрету, але не слід забувати, що я скромний агент, звідки в мене гроші на такі подарунки?.. Отже, нагадую: о пів на дев'яту на Брянському вокзалі.