Всеволод Нестайко - Агент СД

— Це цікаво! Знову, значить, академік! — Очі капітана Горбатюка загорілися.

— Чого «знову»? — не зрозумів Анатолій Петрович.

— А того, що сьогодні зранку приходили Женя Кисіль і Вітасик Дорошенко…

Степан Іванович розказав про візит хлопців і їхню розповідь.

— Ти диви! Справді факти лягають у певну версію. — Анатолій Петрович почухав потилицю. — Може, хтось і вирішив «потрусити» вчених… Але хто?

— Найвірогідніше, хтось із їхнього оточення.

— Що? Який-небудь професор чи академік? Чи, може, сам президент Академії наук?

— Ні. Але який-небудь родич — син, племінник абощо. Чи навіть сусіда, знайомий… Хіба мало навколо пристойних порядних людей крутиться різної шушвалі — алкоголіків, наркоманів, просто лайдаків, ласих до чужої копійки? Спробував шантажувати одного, вийшло, він і на інших перекинувся. І доїть їх, як корів.

— Ти гадаєш, вчені всі такі дурні, що легко оддають великі гроші?

— Мабуть, він знайшов ключик. У кожної ж людини є якась слабина — риса характеру, недолік, пристрасть, а то й факт біографії, на чому можна зіграти. У застійний період і в науці робилося казна-що.

— Безперечно. І підсиджували один одного, і проштовхували негодящі дисертації, і незаслужені звання вибивали… Що було — те було.

— І якщо є певна інформація, компромат, так би мовити, то можна й скористатися. Тому я й кажу — хтось з оточення, з близьких людей, може, й родичів.

— Маєш рацію. Вірогідна версія.

— Та, на жаль, взятися за її розробку зараз я не можу. Треба розкручувати той розбійний напад.

— І я часу не маю. Копаюся, ти ж знаєш, у справі про зловживання і спекуляцію в системі промкооперації.

— Отже, доводиться констатувати, що ми, догадуючись про злочинні дії якогось агента «СД», і пальцем не поворухнемо, щоб перешкодити йому.

— Для чого ці ієзуїтські висловлювання? Ти можеш щось запропонувати?

— Поки що нічого. Просто розмірковую вголос. І шкодую, що не можу цим зайнятися. Бо ця справа мене вже гріє.

— Я бачу.

— Я уявляю собі, що якийсь вчений, може, із світовим ім'ям, замість того, щоб працювати над важливою науковою проблемою, від якої залежить прогрес усього людства, стоїть зараз у черзі до контролера ощадкаси, щоб зняти з рахунку усі свої гроші і оддати пройдисвіту, який їх проп'є й прогуляє…

— І після того він не те що не зможе продовжити свою роботу над науковою проблемою, а й взагалі хтозна, чи спроможний буде працювати. Такі стреси призводять і до інфарктів, і до нервових зривів. Одне слово — до цілковитої втрати працездатності.

— І хтозна, чи не стоїть за спиною отого агента «СД» справжній агент іноземних спецслужб, закинутий до нас для підриву і демонтажу радянської науки…

— Можеш сміятися, але не виключена й така можливість. І якщо ти думаєш, що іноземні спецслужби зараз абсолютно роззброїлися, підперли голови і розчулено дивляться на нашу перебудову, бажаючи їй всіляких успіхів, то ти глибоко помиляєшся. Ми захоплюємося зараз, як там «за бугром» уміють працювати. Авжеж, уміють. Це стосується і їхніх спецслужб. Нікому там дурно гроші не платять.

— Згоден. Але тоді ця справа — не нашої компетенції. Цим повинен займатися КДБ.

— Можливо. Тільки треба довести, що є певні докази слідів агентури спецслужб. А то будуть сміятися. Ти ж знаєш, вони звикли дивитися на нас трохи зверхньо.

— Стривай, ти говориш так, наче ми вже почали цю справу. І знову-таки приватно, неофіційно, — Анатолій Петрович усміхнувся.

— Ні, — зітхнув Степан Іванович. — На жаль, ні. Не маю можливості.

— Але я ж тебе знаю. Ти вже будеш думати про це і вдень і вночі. І не відчепишся від тих думок, аж поки не дізнаєшся, чи дурниця ті всі підозри, чи ні… Ще й мене примусиш…

— Отут уже ти маєш рацію, — усміхнувся Степан Іванович. — Толю, ти ж все-таки не такий завантажений…

— Авжеж! Складні справи тільки в тебе. А я байдики б'ю.

— Ні. Серйозно. Я ж бачу. Раз ти можеш на три дні їздити у відрядження, яке нічого не дає…

— Ти теж по кілька днів працюєш без наслідків…

— Не ображайся. Я ж не…

— Ну добре, добре. Що ти хочеш?

— Поцікався оточенням член-кора Стародуба і доктора наук Помазана. А я спробую вийти на професора Петриківського і академіка Яворського.

— Ти ж зайнятий!

— Що зробиш…

— Ех, Толю, Толю!.. Знову починається приватний детектив. Мало нам клопотів службових, то ще й займаємося приватною практикою. З власної ініціативи.

— Така вже наша доля. Такий шлях собі у житті порали. Ну, скажи чесно — коли тобі життя загадує якусь на гадку, ти можеш відмахнутися і не думати про неї?