Всеволод Нестайко: Агент СД

— Ходімо до Степана Івановича.

— Сьогодні ж неділя!

— Додому.

— Чи зручно?

— Коли йдеться про шантаж, а може, навіть загрозу для життя таких людей — професорів, академіків, лауреатів, — які можуть бути церемонії?

— Спершу подзвонимо.

— Давай.

Вони підвелися з лави на бульварі, де сиділи, і попрямували до телефонної будки на розі біля гастроному.

— Дзвони ти. Він тебе краще знає. Ти з ним більше контактував, — сказав Вітасик, даючи Жені двокопійочник.

— Ну, добре, — Женя набрав номер.

Відповів жіночий голос. Трубку взяла дружина Горбатюка Ніна Олександрівна.

— Добрий день! А Степана Івановича можна?

— Добрий день. А хто це його питає?

— Це Женя… Кисіль. Дуже… дуже треба.

— Зараз.

— Добрий день! — весело привітався капітан Горбатюк. — Що сталося?

— Здається, щось серйозне. Чесне слово. Хочемо порадитися. Тільки, вибачте, — не по телефону…

— Ну що ж, приходьте. Тільки зараз. Бо через дві години їду у справі.

— Спасибі. Ми зараз, зараз!..

Степан Іванович сам відчинив їм двері.

— Здоров, оперативники! Ну, що там у вас?

Ніна Олександрівна усміхнулася з кухні і привітно закивала головою.

Вони сіли у кімнаті на диван і почали розповідати. По черзі. Женя про професора Петриківського, Вітасик про колекціонера доктора наук Помазана, потім знову Женя — про члена-кореспондента Стародуба. Так домовилися зарані.

Степан Іванович слухав уважно, але часом ледве стримував усмішку.

Тільки як хлопці вже закінчили свою розповідь, капітан Горбатюк дозволив собі усміхнутися.

— Ну що ж, дорогі друзі, факти, наведені вами, самі по собі досить цікаві, але поки що доказами чиєїсь злочинної діяльності бути не можуть. У кожному випадку є своє пояснення «потерпілого», куди він подів або хоче подіти свої гроші. Навіть якщо ці пояснення й не дуже переконливі, ніхто не має ніякого права втручатися. Саме втручання й було б протиправною, а відтак і кримінально караною дією. Отже, любі мої хлоп'ята, на цей раз творчої співпраці у нас з вами, мабуть, не вийде…

Хлопці вийшли від капітана Горбатюка засмучені й похнюплені.

— Я ж казав — дохле діло, — зітхнув Вітасик.

— Що ж ми тепер Милочці скажемо? — глянув на нього Женя.

Вітасик мовчки знизав плечима.

Капітан Попенко повернувся з відрядження пізно ввечері. Прийняв душ, випив чаю й пішов до Горбатюка. Так у них було заведено — зустрічатися щовечора, ділитися новинами, радитися. Благо, ходити далеко не треба. Жили друзі на одній площадці, через стінку.

Горбатюк передусім, звичайно, розказав про нову справу — розбійне пограбування кооперативного кафе. Одного з грабіжників, рецидивіста Короненка, було вже й затримано.

— Ну, я такими успіхами похвалитися не можу, — похитав головою Попенко. — Два дні сидів у Полтавському обласному архіві, цілий день їхав у поїзді. В архіві потрібної мені інформації не знайшов. З'їздив, вважай, безрезультатно. Єдине що — у поїзді познайомився з цікавою людиною. їхав зі мною в купе вчений — спеціаліст по очисних спорудах. Як відомо, це вкрай необхідна річ. Але яка ж вона складна і яка вартісна, коштує величезних грошей. Забруднюється середовище легко, швидко і просто. А очищається з неймовірними зусиллями. Щоб досягти оптимальних результатів, потрібні мільярдні капіталовкладення. Він наводив приклад. У ФРН в одному місті поряд з тепловою станцією побудований очисний завод, який повністю переробляє шкідливі викиди. Так будівництво самої станції коштує 1,1 мільярда марок, а очисного заводу — 1,4 мільярда. Уявляєш?.. До речі, дізнавшися, що я слідчий, він мені розповів один епізод з родинного життя. У нього є старший брат, теж вчений, але металург, може, ти навіть чув — академік Яворський. Так от був він якось у брата. Брат десь порався на кухні, готував вечерю. Він це любить робити сам. Тим більше дружина, вона артистка, була на роботі, в театрі. І раптом телефонний дзвінок. Бере молодший брат трубку. «Алло?» «Добрий день! Це ви?» — «Я», — каже. «А це я. Ми тоді не договорили про термін. Бажано було б…» — «Що? Хто це?» — «Уже забули? Агент „СД“». — «Хто-хто? Ви куди дзвоните? Вам кого?»

Розмова перервалася. Агент «СД» поклав трубку. Він до старшого брата, розказує про дивний дзвінок. А в них з братом голоси дуже схожі, особливо по телефону. «Може, це тобі, каже, дзвонили?» Брат явно знітився: «Ні-ні! Не знаю ніякого агента „СД“! Ти що?» Але йому здалося, що брат щось приховує. І ще одне — той мій супутник запевняє, що під час телефонної розмови він відчував якесь особливе почуття, незрозумілий страх, просто-таки трепет, наче гіпнотичний вплив агента. Ну я, звичайно, намагався його заспокоїти. «СД», кажу, наскільки мені відомо, — це фашистська служба безпеки. Під час війни, як з'ясувалося, старшому братові було дев'ять років, вік для агентурної роботи явно непідходящий. Отже, це якийсь жартун явно помилився номером. Але мій супутник сказав тоді ще про одну річ — старший брат запросив його до себе для того, щоб порадитися, як сказати дружині, що він учора програв у преферанс дуже велику суму. Понад двадцять тисяч карбованців. Це було дивно. Бо академік, хоч і грав іноді в карти, але, як то кажуть, «по маленькій». І більше п'ятнадцяти–двадцяти карбованців ніколи не програвав…