Всеволод Нестайко - Агент СД

Протягом десятиліть у трапезній був склад господарчих товарів. І щоб відвоювати це приміщення, довелося докласти великих зусиль. Якби Маріанна Сергіївна не підпрягла свого чоловіка та його впливових колег і знайомих, хтозна, чи почули б колись склепіння трапезної пристрасні голоси акторів, аплодисменти і гомін публіки. Бо господарники твердо стояли на тому, що перебудова — це передусім матеріальні ресурси, і без матеріальних ресурсів успіху перебудови не досягти.

— Але чому ті матеріальні ресурси повинні зберігатися у храмі? — патетично запитували академіки.

— Ніякий то не храм, а трапезна, звичайна їдальня по-теперішньому, де монахи харчувалися і колупали в зубах, — цинічно відповідали господарники.

— Де ви бачили звичайну їдальню з банею і хрестом? Там же й церква була, ікони висіли. І взагалі то пам'ятник архітектури, охороняється державою. А ви там банки з оліфою та пляшки з скипидаром, руберойд усякий зберігали. А щодо перебудови і матеріальних ресурсів, то не треба забувати про людину, про її духовні запити. І моральна перебудова не менш важлива за матеріальну.

Одне слово, академіки перемогли, господарники, матюкаючись, забрали свою оліфу, скипидар і руберойд, звільнивши таким чином плацдарм.

Майже півроку, знову ж таки не без допомоги шефів з Академії наук, робили капітальний ремонт.

Так народився «Бурлеск нових спудеїв» — дітище Маріанни Сергіївни Яворської та Костянтина Даниловича Бородавченка — фундаторів експериментального театру-студії.

Маріанна Сергіївна йшла з дому вранці і поверталася пізно увечері. Академік Яворський уже забув, коли він востаннє їв борщ з пампушками та вареники з картоплею, які так смачно готувала колись дружина.

Єдиний син Яворських вчився у військовій академії в Ленінграді.

Ресторанів академік Яворський терпіти не міг. Тому готував собі їжу сам. Маріанна Сергіївна харчувалася її студентському кафе. Самообслуговування.

Бачилися вони пізно увечері, коли Маріанна Сергіївна поверталася з свого «Бурлеску», будила академіка і, збуджена, розчервоніла, півгодини розповідала свої театральні новини. Майже щомісяця, а то й частіше та розповідь закінчувалася так:

— Льолику! (вона називала Леоніда Миколайовича Льоликом.) Ти вибач, але нам ще потрібно карбованців триста. Розумієш, ми купуємо апаратуру для звукозапису і нам трошки знову не вистачає. Я все записую, все до копієчки. Ми оддамо! Обов'язково.

— Віддасте-віддасте! — усміхався академік. — На тому світі вуглинками.

Він любив свою експансивну дружину і не був скупий.

Без його підтримки експериментальний театр-студія давно б прогорів.

Тому коли одного разу, повернувшися опівночі з театру, Маріанна Сергіївна побачила, що її чоловік не спить, а сидить на кухні зі своїм братом Богданом (Болеком, як вона його називала) — то дуже здивувалася. Її Льолик був пунктуальний, завжди вкладався спати об одинадцятій годині, та й Болек ніколи так пізно у них не засиджувався.

Але ще більше здивувалася вона (навіть не здивувалася — вразилася!), коли академік Льолик винувато усміхнувся (він ніколи так не усміхався!) і сказав:

— Марі!.. Я не знав, як тобі сказати… От навіть Богдана запросив, щоб порадитися. Але потім вирішив сказати все як є.

— Що? Що сталося? — похолола вона.

— Я програв у преферанс велику суму.

— Ану тебе! А я вже злякалася! — полегшено зітхнула вона. — Подумаєш! Міг і не говорити. Бог з ним.

— Я теж так вважаю. Але все-таки сума досить значна. Тому я й вирішив покаятися перед тобою.

— Скільки?

— Двадцять тисяч… З гаком.

— Що-о?! — вона застигла. — Ти жартуєш. Болек! — вона перевела погляд на Богдана Миколайовича.

— На жаль, ні, — зітхнув той.

— Кому? Кому ти програв? Що це за… за шахраї такі?! Що це за преферанс? — голос її дужчав, набирав силу. — Це злодії якісь! Шулери! Бандюги. Піймали тебе, як карася на гачок! Побачили — академік. І вирішили… Я цього так не залишу! Ні! Я… Я… Кому ти програв? Прізвище. Ім'я. По батькові. Сподіваюся, ти не з таємничими незнайомцями грав у преферанс?.. Я хочу знати, кому мій чоловік…

Академік перебив її:

— Саме тому, що ти така збуджена, що ти так настроїлася, я й не можу сказати, кому я програв. І не скажу. Ніколи. Картярський борг — це борг честі.

— Я не знала, що ти такий гусар!

— Я не гусар, Марі. Але поняття честі для мене теж святе, — твердо сказав академік.

Маріанна Сергіївна заплакала.

Вона добре знала свого чоловіка, знала, що слово його непохитне.