Всеволод Нестайко - Агент СД

— Товариші! Виходьте! Швидше! Я вас прошу!

З-за дерев вийшли зніяковілі… капітан Горбатюк і капітан Попенко.

— Швидше! За мною! Контакт не відбувся. Лишатися в зоні небезпечно! — І професор першим побіг у той бік, звідки вони прийшли.

Стародуб, нашвидкуруч покидавши у рюкзак свої прилади, кинувся за ним. Милочка, Женя й Вітасик, не роздумуючи, побігли теж.

Обернувшись, Вітасик побачив, що й капітани приєдналися до них.

Вони зупинилися край села, де під вербою стояла машина Стародуба.

Почекавши, поки підбіжать усі, професор Петриківський сказав:

— Ну все. Тут ми вже поза зоною.

— Що це було? — спитав, одхекуючись, каштан Попенко.

— Ви ж бачили, — усміхнувся Петриківський.

— Бачили, але не зрозуміли, — сказав Горбатюк.

— НЛО? — спитав Попенко.

— Авжеж! — вигукнув Женя.

— Але — хто ви? — спитав Стародуб, дивлячись на капітанів. — Через вас вони не пішли на контакт.

Капітани перезирнулися, завагавшися з відповіддю.

— Капітан міліції Горбатюк, — вихопився Женя.

— І капітан міліції Попенко, — підхопив Вітасик.

І примовкли, бігаючи очима — чи треба було їм вискакувати?

Але капітани ствердно закивали.

— Про це потім, — Милочка вчепилася за рукав тата. — Ти скажи, що це все значить? Чого ти поліз на дерево? І взагалі… Ти знав, що вони прилетять? Я ж чула, як ти вчора увечері домовлявся по телефону з Всеволодом Казимировичем. І він захопив прилади, щоб зафіксувати. Ти знав? Звідки?

Професор Петриківський глянув на свого друга член-кора, усміхнувся, знизав плечима:

— Доведеться, мабуть, розказати.

— Та! Розказуй уже! — махнув рукою Стародуб.

— Ну, по-перше, мушу вам сказати, що ми з Севою, — почав Петриківський, — тобто з Всеволодом Казимировичем, давні прихильники гіпотези про реальність існування позаземних цивілізацій і можливості контактів з ними. Навіть входимо у міську секцію Всесоюзної комісії по аномальних явищах, а Всеволод Казимирович заступник голови і спеціально займається в інституті уфологією (НЛО називають на заході УФО, а ще вони мають назви АЯ (аномальні явища) та АЛО (астролевітуючі об'єкти).

Професор говорив так, щоб було зрозуміло і дітям, і не дуже підготовленим у цих питаннях капітанам.

— Ви, мабуть, читали про зону аномальних явищ у Пермській області, — вів далі Петриківський. — Про це багато писалося у газетах і журналах, зокрема у «Київській правді», у «Комсомольской правде», «Молодій гвардії». Так от, щойно ми з вами були в такій зоні. Виявляється, в нас вона є. Ще кілька років тому, коли ми знімали тут дачу, я звернув увагу на легенди та перекази про Гостролуцький ліс. Казали, що в нетрях лісу водилися якісь потвори, дівчата з ведмежою мордою, так звані «мінотаври», що навіть з компасом люди часто блукають у цьому лісі, — стрілка компаса безладно крутиться, наче там магнітна аномалія. І годинники починають відставати на годину й більше. І фотоплівка в апаратах засвічується. Але найбільше переказів чув я про галявину, на якій ми щойно були, і про те дерево, на яке я злазив. Його називають «сердитим деревом», місцеві жителі обходять його стороною. Того, хто наближається до нього, охоплює враз безпричинний страх, заціпеніння. І не раз, кажуть, бачили на галявині біля «сердитого дерева» баского вороного коня. А коли хотіли підійти до коня, він несподівано зникав, наче танув у повітрі. Тільки чули цокіт копит, що віддалявся… Як всякі легенди, ці перекази теж мали якусь магічну силу, що притягала, зачаровувала, хвилювала, збуджувала уяву. Я, звичайно, не був би вченим, аналітиком, якби не пішов на ту галявину, до «сердитого дерева». І ви знаєте, коли я наблизився до нього, мене справді охопив безпричинний страх. Психологічно це зрозуміло — запевняв я себе: коли чекаєш чогось страшного, страх, як правило, з'являється. Що таке взагалі страх? Це прояв інстинкту самозахисту, самозбереження. Він попереджає про небезпеку. Якби не було страху, жива істота просто б загинула. Отже… Начебто зрозуміло. Але коли я вдруге примусив себе підійти до дерева, попередньо витративши майже півгодини на аутотренінг, переконуючи себе, що нічого, ну нічогісінько мені не загрожує, — страх охопив мене, чи не з більшою силою, ніж уперше. І втретє ніякий самогіпноз мені не допоміг. Я махнув рукою, вирішив, що у той день не в формі, і відклав експеримент. Через день я ще раз пішов на галявину. Знову повторилось те ж саме. Я нікому не говорив про це. Але відтоді феномен «сердитого дерева» хвилював, непокоїв мене. Я ще багато разів був біля нього, і завжди слабкодухий страх охоплював мене. Воно часто снилося мені і у снах оживало, ставало то вогнедишним драконом, то величезним спрутом з щупальцями-вітами, то ще якимсь жахливим страховиськом.