Всеволод Нестайко - Агент СД

Говорила, щоб не мовчати. Щоб якось притамувати хвилювання.

Біля переїзду стояло кілька машин: «Волга», «Жигулі», дві вантажних… Якась із машин засигналила, — видно, водію не терпілося переїхати.

За переїздом вони звернули від колії в поле, пройшли через яр до березового гайка, а тоді підійшли до лісу і пішли вздовж узлісся.

— Отут за кущами давайте сховаємося, — сказала нарешті Милочка. — Оно, бачите, дерево велике. Оце й є старий берест…

Їм навіть не довелося довго чекати. Поки вони добиралися до береста, час на місці не стояв. Було вже близько дванадцяти.

— Тато, — раптом схвильовано прошепотіла Милочка. По стежці до узлісся йшов кремезний, спортивного типу чоловік. У брезентовій штормівці, у кедах, у шерстяній плетеній спортивній шапочці з помпоном. На вигляд не професор, а футбольний тренер або інструктор групи пішохідних туристів.

Підійшов до береста, дістав з кишені книжку, притулився плечем до стовбура і заглибився у читання.

— Він без книжки не може, — прошепотіла Милочка. — І у вагоні читає, і на ескалаторі, — всюди.

— Щось не видно, щоб він хвилювався, — прошепотів Женя.

— Значить, нічого страшного нема, — прошепотів Вітасик.

— Нічого не значить, — зітхнула Милочка. — Він читає навіть у найстрашніші хвилини. Одного разу катався на лижах, зламав ногу. Його на носилках несуть, а він читає. Лікар «швидкої допомоги» очам не вірив: «У вас залізні нерви. Такий біль, а ви читаєте…»

Вона говорила це з неприхованою гордістю. Видно, дуже любила тата.

Професор Петриківський глянув на годинник, закрив книжку, сховав у кишеню і, не обертаючись, пішов у ліс.

І тут метрів за двісті від береста вони побачили на стежці ще одного «спортсмена», теж у брезентовій штормівці, з-під якої виглядав тренувальний костюм, тільки у гумових чоботах і в береті. Із рюкзаком за плечима. Був він кругловидий, червонощокий, з попелястою бородою, яка росла не з щік і підборіддя, як у всіх, а нижче — з «підгардля», як кажуть поляки.

— Ой, це ж Всеволод Казимирович! — прошепотіла Милочка.

— Хто?

— Стародуб. Член-кореспондент. Друг тата.

— Вони друзі?

— Авжеж. З дитинства.

Вони пропустили Стародуба і назирці рушили за ним. Ззаду і збоку. Осінній ліс прозирався добре, тому вони крадькома по черзі перебігали від дерева до дерева, ховаючись за стовбурами. Мокре від дощів листя не шаруділо під ногами. «Слідопити» тільки намагалися не хруснути гілкою. І це їм поки що вдавалося.

Професор і член-кор все далі й далі заглиблювалися у ліс.

— Я ще ніколи так далеко не заходила, — прошепотіла Милочка, коли вони зібралися усі втрьох за товстелезним дубом. — Тільки б не заблудитися. Тут є страшні місця… з недоброю славою…

Стародуб нарешті спинився, заліг у ямці за горбком, зняв з плечей рюкзак і почав виймати якісь прилади: фотоапарат з довгим телескопічним об'єктивом, якісь чи то манометри, чи то радіометри, коробку з висувною антеною… Навіть Вітасик, який кохався у техніці, не міг сказати, що це.

Ямка з горбочком, де заліг Всеволод Казимирович, була колишнім окопом, що лишався ще з війни.

Неподалік од дуба, за яким ховалися наші герої, був ще один старий окоп. І вони по одному перебігли туди. Звідси було зручніше спостерігати.

За кілька метрів від окопів починалася велика галявина, посеред якої росло величезне, розкидисте, гіллясте дерево.

До того дерева й підійшов професор Петриківський. Підійшов, зняв для чогось шапочку з помпоном, сховав у кишеню. І поліз на дерево.

Заліз на одну з гілок посеред крони, став на неї, обхопив стовбур руками і завмер.

І раптом…

Раптом у небі над галявиною спалахнуло світло.

Щось довгасте, сліпуче зависло над деревом. І звідти на землю впав вузький жовтий промінь. Ковзнув по дереву, потім по окопу, де ховався член-кор Стародуб, потім по окопу, де причаїлися Женя, Милочка і Вітасик. Вони навіть відчули тепло цього променя. Наче жаром пахнуло на них з неба.

Потім промінь погас. Метнулось убік і зникло оте довгасте над галявиною. І паче темніше стало у лісі.

— НЛО! — ледь чутно прошелестів губами Женя. Вражені, заціпенілі Милочка й Вітасик тільки мовчки кивнули.

А з-під дерева по галявині вже біг професор Петриківський. Підбіг до Стародуба, щось йому сказав, той відповів. Вони не розчули. Тоді Петриківський повернувся до окопу, де вони зачаїлися, і голосно гукнув:

— Милочко! Хлопці! Ідіть сюди!

Вони лише перезирнулися у розпачі. А професор уже гукав в інший бік: