Всеволод Нестайко - Агент СД

Але Милочка дивилася так благально і такі в неї були очі, і вона ж таки не стороння, а найзацікавленіша особа…

— Голова кооперативу «Варіант», — одним подихом видихнув Женя.

— Дикий Семен Панасович, — видихнув Вітасик.

— Ой! Хлопчики! Ой, молодці! Так, значить, недаремно я хвилювалася. І вас турбувала недаремно, — вдячний погляд Милочки був нагородою хлопцям за їхні переживання.

На цьому інформація вичерпувалася, бо хлопці й самі більше нічого не знали — Горбатюк у подробиці їх не втаємничував.

Але й цього було досить, щоб Милочка дивилася на них, як на героїв. До кінця перерви і взагалі до кіпця того дня Женя, Вітасик ходили, як янголи по хмарках.

Але наступного дня вони впали на грішну землю.

На першій же перерві, відкликавши хлопців убік, Милочка прошепотіла:

— Тато сказав, що все це — нісенітниця! І агент «СД», і голова кооперативу, і всі підозри. Той Семен Панасович Дикий — дуже порядна і чесна людина. І скоро міліція в цьому впевниться.

— Ти сказала татові?! — жахнувся Женя.

— Нащо?! — сплеснув руками Вітасик.

— А що — я могла мовчати? Це ж його стосується! Безпосередньо! — вона дивилася так, що доводити їй щось було просто неможливо.

Хлопці були в той день як у воду опущені. Це ж як дізнаються капітани, що вони розказали Милочці (а професор Петриківський мовчати, мабуть, не збирається, раз хоче довести міліції порядність і чесність Дикого), хоч хрестись і тікай.

Вони відчували себе зрадниками і нікчемами.

Довго вагалися і нарешті вирішили — піти й сказати Горбатюку все, як є, покаятися. Завжди краще самому признатися, ніж чекати, поки тебе, як кошеня, носом тикнуть у твою шкоду.

Тим більше вони зарані домовлялися, що прийдуть сьогодні до Степана Івановича дізнатися про новини у справі агента «СД».

Капітана Горбатюка на місці не виявилося. Вони чекали його три години, але він так до кінця робочого дня у райвідділі і не з'явився.

А коли вони наважилися нарешті звернутися до чергового, той їм сказав:

— Не чекайте, хлопці, його вже не буде.

Так Женя і Вітасик ні з чим і пішли.

Була субота, і все відкладалося аж до понеділка. А в неділю вранці до Вітасика прибіг захеканий, схвильований Женя. І зашепотів, задихаючись:

— Ходімо! Швидше! Є справа. Термінова.

— Що таке?

— Потім. Скажи батькам, що на цілий день…

— Тю!.. А я ж домовився з батьком лагодити мій велосипед…

— Відкладеш! А це — невідкладне.

— Та що таке?

— Кажу — нема часу. Потім. І попроси хоча б карбованця. Треба.

— Ну ти даєш!

— Швидше. Бо запізнимось. Давай!

Добре, що Григорій Тарасович був, по-перше, взагалі добрий чоловік, а по-друге, у нього на цю неділю були ще й свої особисті плани, крім Вітасикового велосипеда. І через хвилину Вітасик з троячкою в кишені («Бо ж поїсти треба буде! Що тобі карбованець?», — сказала мама) вже біг разом з Женею вниз по сходах.

— Так що таке — ти можеш сказати? — на бігу спитав він Женю. — Куди ми?

— На вокзал. На електричку.

— Чого?

— Там нас Милочка чекає.

— Що?!

— Вона подзвонила мені по телефону і… мало не плакала, просила…

Вітасику боляче кольнуло в грудях, що не йому, а Жені подзвонила Милочка. Але на особисті переживання часу зараз не було,

— А що трапилося?

— Сказала, що подробиці розкаже, але щось із татом і з агентом «СД». Треба, сказала, простежити, куди їде тато.

— А ти ж казав — ніколи не будеш. Ні стежити, ні слідкувати.

— Це вона стежити хоче. За власним татом. Може, йому допомога потрібна. І що я міг зробити, як вона: поможіть, хлопчики, я сама боюсь…

Проте перш ніж послідкувати за хлопцями на вокзал, ми з вами мусимо повернутися у вчорашній день, у суботу. Щоб дізнатися, чим же був так зайнятий капітан Горбатюк, що не вийшов на зв'язок з хлопцями, як обіцяв.

У суботу годині об одинадцятій ранку у кабінеті капітана Горбатюка задзвонив телефон.

— Приїжджайте негайно, — не привітавшись, не назвавшись, вимогливо проказав схвильований топкий, наче дівочий голос.

— Хто це? — спитав капітан.

— Приїжджайте, бо його, здається, забрали.

— Хто забрав? Кого?

— Пожильця мого, Семена Панасовича.

— Хто, хто забрав? — Капітан нарешті зрозумів, що дзвонить хазяйка Дикого.

— Двоє якихось. Урки, по-моєму. Швидко давайте, бо не встигнете. На машині. Номер запишіть…

— Машина яка? Марки якої? «Лада», «Жигулі», «Москвич», «Запорожець»? — записуючи номер, спитав Степан Іванович.