Володимир Бєляєв - Місто біля моря

Чого-чого, а вже цього я не міг передбачати! Коли всі хлопці навперебій стали кричати: «Манджуру треба послати, Манджуру!» — я сидів, слухав і не міг повірити, що називають моє прізвище.

Я став відмовлятись, але Микита Коломієць упевнено сказав:

— Нічого, Василю, нічого! Все це дрібниці, що ти ні разу ще не їздив залізницею, що заблудишся і все таке інше, неістотне. Язик до Києва доведе. Ну, а Харків тропь ки далі, чи ж нам боятися такої відстані? Хто знає, може, ще і в Берліні чи Парижі доведеться побувати. А ти в Харків, у наше радянське місто, боїшся їхати! Хлопець ти взагалі сміливий, і ми не сумніваємося — знайдеш ходи і виходи. Одне слово, гайда в далеку дорогу, захищай наші фабзавучні інтереси! Умри, а добийся правди! Все.

Засідання бюро було оголошено закритим.

… Усю дорогу, коли, стомлені і розпалені після засідання, ми йшли з школи до гуртожитку тихими і засніженими вулицями нашого міста, я ніяк не міг опам’ятатися. Ухвала про поїздку в Харків звалилась на мене так раптово, наче лавина снігу з гори. Радісно і приємно було усвідомлювати довіру друзів, і я в душі поклявся зробити все, щоб урятувати наш фабзавуч.

Ніхто не прийшов проводжати мене на вокзал, навіть Маремуха. Цього вечора в школі мали відбутися збори учнів. Чекали Печерицю. Запрошували його двічі. Він змилостивився і обіцяв «заглянути». Кожному хотілося послухати, що скаже, крім свого наказу, вусатий бюрократ. Майже половина фабзавучників готувалась виступати, думали дати йому справжній бій, вимагати, щоб віє скасував наказ. А поїзд відходив о сьомій годині п’ятнадцять хвилин вечора. І я сам сказав хлопцям, щоб не проводжали мене, а краще гуртом наступали на цього бюрократа.

Я, попрощавшись з Галею, прийшов на вокзал за півгодини до відходу поїзда і побачив, що на перон ще нікого не пускають. Помацуючи одною рукою твердий квиток у кишені, куплений мені вскладчину, а другою стискуючи портфель, я прогулювався по вокзалу і поглядав на стрілки годинника.

У внутрішній кишені мого піджака двома булавками з застібкою були міцно заколоті сорок три карбованці шістдесят копійок. В обідню перерву видавали стипендію, і більшість з фабзавучників відрахували на поїздку по одному карбованцю — ось звідки набралась така значна сума.

У житті в мене не було стільки грошей відразу! Документи на поїздку були складені в портфель — його мені майже насильно втиснув Микита Коломієць. Він спеціально пішов в окружком комсомолу і позичив портфель у завідувача оргінструкторським відділом Дмитра Панченка. Я не хотів брати його, побоюючись насмішок, але Микита сказав дуже переконливо:

— Зрозумій, голубе: коли портфель — необхідність, нічого страшного в ньому нема. Зовсім не обов’язково, щоб він був ознакою твого бюрократичного переродження. А де ти будеш без портфеля держати посвідчення, шкільний кошторис, списки учнів? У кишенях? Пожмакаєш усе. Нарешті, куди ти сховаєш рушник, мило, зубну щітку? Нема куди, правда ж? А все це чудово вкладається в портфель. Зайшов, скажімо, до самого завідувача шкільного відділу ЦК. Будеш з кишень виймати пожмакані папірці?.. А з портфелем воно зручніше.

Я відбивався від портфеля щосили, бо добре знав: тих комсомольців, які носять портфелі, називають бюрократами і чиновниками. А коли ще такий власник портфеля галстук одіне собі на шию, так і знай — охрестять цього чиновника міщанином, переродженцем, який одірвався від мас. Виходячи з гуртожитку, я обгорнув портфель старими газетами і поніс його під пахвою, наче картину. Тільки біля вокзального палісадника оглянувся і шпурнув газети в канаву.

На вокзалі знайомих не було. У буфеті парував самовар, і літній буфетник у білому халаті, накинутому поверх кожушка, розливав кип’яток у грановані склянки. У багажному відділі працівники таможні перевіряли чемодани пасажирів — чи не везуть в глиб країни контрабанди.

Я гуляв коридорами, кілька разів перетнув холодний вестибюль і, приглядаючись до пасажирів, намагався вгадати, хто ж із них буде моїм попутником. Потім вийшов на перон.

Скоро перон спорожнів: пасажири посідали в вагони. Лише черговий по станції повільно походжав по обледенілому асфальту, позираючи на годинник. Але ось він випростався, набрав поважного вигляду, сунув годинник у кишеню і дзвінко ударив три рази в мідний дзвін.

Я показав провідникові квиток і насилу виліз по крутих сходинках у теплий вагон, що пахнув курним вугіллям. Стало ясно, що ніхто вже в цей вагон не сяде і доведеться їхати самому. Пройшовши через порожній вагон у крайнє купе, я влаштувався біля вікна.