Володимир Бєляєв - Місто біля моря

— Довго ще будемо стояти, товаришу провідник?

— Ого-го! — сказав провідник весело. — Настоїмося ще. Швидкий на Одесу повинні пропустити.

— На вокзал встигну сходити?

— Цілком. Раніш як за годину не рушимо.

— А місця мого не займуть там?

— Якщо займуть — звільнити попросимо. У тебе ж плацкарта е?

Я обійшов увесь величезний і дуже чистий Жмеринський вокзал, про який у ті роки ходила слава, що це найкращий вокзал Радянської України, і навіть спустився на хвилинку в знаменитий тунель, облицьований білими кахляними плитками.

Проходячи мимо буфету першого класу, я подивився на рожеві окороки, на біле молочне порося, яке лежало, розпластавшись на пуховику з гречаної каші, на смажених курей з зеленим горошком, на блискучі і пухкі коричневі пиріжки з начинкою з вареного м’яса та рису, на скибки багрового копченого язика, на фаршированого судака, який наче плавав у хисткому, прозорому желе. Мені так захотілося покуштувати хоч трохи цих ласощів, що я втратив усяку владу над собою: з’їв шматочок буженини з огірком, випив три склянки холодного густого молока з пінкою і з свіжими пиріжками і потім з’їв іще два начинених жовтим заварним кремом тістечка і запив усе це склянкою компоту з сушених фруктів.

Але вже вийшовши з вокзалу на свіже повітря, я відчув каяття. «От марнотрат! — лаяв я себе. — З таким апетитом і до Києва не доїхати!» І ще соромно мені було тому, що я дозволив собі таке буржуйство в той самий час, коли наші хлопці харчувались погано. Суп з кислої капусти та сочевиця на друге — оце постійне меню обідів у гуртожитку. І боби, боби, боби! На вечерю боби, на сніданок, перед роботою, боби і навіть на солодке у неділю боби з якоюсь нудною підливкою з патоки. Щоправда, Микита Коломієць втішав нас, що в бобових культурах багато фосфору і від цього ми, безумовно, будемо розумніші, але кожен із нас, звичайно, охоче проміняв би кляті боби на порцію хороших котлет-або на гуляш з перцем і гарячою картоплею.

Засмучений і сповнений каяття, вліз я у вагон і відшукав свою лавку.

Печериці не було.

Мене розморило після їжі в теплому вагоні, і не хотілось більше виходити, на повітря. Хотілось сидіти так, притулившись до твердої стінки, і дрімати…

Гуркаючи колесами, у хмарах пари підкотив на першу колію швидкий з Москви. На станції зробилося шумно. Стримуючись, щоб не заснути, я дивився в освітлене вікно вагона, який зупинився якраз перед нами. Вкриті простинями і ковдрами, лежали там на спальних місцях пасажири. «Розкидались, наче вдома!» — позаздрив я їм.

Поїзд на Одесу постояв трохи, потім безшумно рушив, і коли останній його вагон з червоним ліхтариком промайнув повз вікно, знову відкрились жовті нерухомі стіни вокзалу.

Скоро рушили і ми.

Печериці все ще не було. Його квиток і літер залишились у мене.

Уже при денному світлі я роздивився літер, і зразу впало у вічі, що він був написаний не на прізвище Печериці, а на ім’я студента другого курсу сільськогосподарського інституту Прокопа Трохимовича Шевчука. Внизу на літері стояв кучерявий підпис завідуючого окрнаросвітою Печериці, і мені зразу стало ясно, що тут щось негаразд. Право видавати літери на безплатний проїзд по залізниці мав у місті лише Печериця. Пам’ятаю, ще до того, як він видав наказ про закриття фабзавучу, ми просили Печерицю послати під час відпустки кількох найкращих учнів в екскурсію на заводи Донбасу. Печериця уперся: «Жодного літера для фабзавучників не дам. Вони видані лише для студентів». А сам, мерзотник, поїхав по такому літеру! І я твердо вирішив, коли повернусь, хоч би в цій справі вивести Печерицю на чисту воду.

Але де ж він подівся? — от запитання. На літері була позначена кінцева станція — Міллерово. Мені здавалось, що дорога туди теж лежала через Харків. Спізнитись на поїзд він не міг — ми стояли у Жмеринці дуже довго. За цей час можна було і повечеряти, і пообідати. Лишалося думати, що Печериця купив новий квиток, пересів на швидкий поїзд і що він буде у Харкові раніш за мене.

В дорозі були заноси, і поїзд прибув у Харків увечері, спізнившись на десять годин.

Обережно переходячи вулиці, я пішов по Катеринославській до центру. Мимо пролітали освітлені трамваї; з-під їхніх дуг раз у. раз вилітали зеленуваті іскри.

— Вечірнє радіо! Вечірнє радіо! Радіо — вечірня газета! Останні телеграми з Рима! Собака Муссоліні лишився живий! — горлав маленький газетяр.

Вогні магазинів сліпили мене. Смажені горішки, імбир, пряники, купи пастили, корзини з кавказькою шепталою, ізюмом, фініками, яблука-антонівки, лимони і апельсини в цигарковому папері — все це лежало за вітринами. На дверях облізлого двоповерхового будиночка я помітив фанерну Вивіску: «Домашні обіди на чистому коров’ячому маслі. Єва Капульська. Просто розкіш. Смачно. Скромно. Недорого. Обіди як у матусі!!!»