Володимир Бєляєв - Місто біля моря

У коридорі почулися лункі кроки. Це йшов з канцелярії Нестор Варнайович. Був він у своїй захисного кольору ватянці, кепка, зсунута на потилицю, відкривала його високий загорілий лоб. Ми розступилися, даючи прохід Полевому до щита з газетою, але він усміхнувся і сказав:

— Читайте, читайте! Я вже добре знаю, що там написано.

Підбігши до Полевого, Сашко Бобир несподівано запитав:

— Несторе Варнайовичу, а що означає «де-ер»?

Хлопці засміялись. Трохи почекавши і приховуючи усмішку, Полевой серйозно сказав Бобирю:

— Де-ер — це, мабуть, доктор.

— Який же він доктор, Печериця? — не заспокоювався Бобир. — Доктори по лікарнях народ лікують, а цей хором диригує і вчителями завідує. Хіба такі доктори бувають?

— Усякі доктори є, — сказав Полевой. — Не обов’язково лише з медицини. Печериця — галичанин. А треба вам сказати, в Галичині дуже люблять шикувати отаким званням: «доктор». В отому легіоні «галицьких січових стрільців», що разом з австріяками проти російської армії воювали під час світової війни, майже. всі офіцери себе докторами називали. Серед них усякі доктори бували: юридичних наук, філософії, філології, ветеринарних наук… Може, і Печериця теж такий доктор, скажімо — музикальних наук.

— Якщо галичани разом з австріяками проти нас ішли, чого ж їх сюди пускають? Мало, тут хіба місцевих підспівачів петлюрівських лишилося? — не вгавав Бобир.

— Не смій говорити так, Бобир! — сказав Полевой. — Школи не суди про цілий народ по його відщепенцях… Галичани — хороший, працьовитий, чесний народ. Рідні брати наші. Розмовляють тією ж мовою, що й ми, живуть на споконвічній українській землі.

І Нестор Варнайович нагадав нам, що зовсім недавно иа XIV з’їзді партії говорилося, що Версальський договір покремсав деякі держави і тільки внаслідок цього наша Україна втратила Галичину і Західну Волинь.

— Уже хто-хто, а я добре знаю галичан, — говорив далі Полевой. — Після того, як захопили ІІеремишль, мене там, у Галичині, важко поранило… Армія відійшла, а я лишився непритомний, сам собі в полі. Так що ж ти думаєш, ці люди мене виказали австріякам? Нічого подібного! Більше як рік я пролежав у хаті в одного селянина, в селі Кописнс. Лікаря до мене потай з Перемишля привозили, двічі операцію він у звичайній хаті мені робив. Піклувалися галичани про мене, як про рідного… Ех, побачитися б коли-небудь з цими людьми! Подумати тільки: маленький Збруч нас від них відділяв! І не провина тих простих трудівник ків-галичан, що вони в чужій неволі опинились і мучаться там який уже рік.

… Коли ми вийшли з фабзавучу і попрямували до гуртожитку обідати, надто вразливий Маремуха, який дуже любяв Полевого, накинувся на Сашка:

— Не міг іншого часу вибрати для розпитів? Бачить, чоловік розстроєний, вилаяли його в газеті, вилаяли ні за що, а він до нього з своїми розпитами: «Що таке «де-ер»? Хочеш знати, що таке «де-ер»? «Де-ер» — це такий дурень, як ти!

— Тихше ти, не кричи! — виправдуючись, буркнув Сашко. — А може, я навмисно, щоб він не так журився, хотів відвернути його увагу! Що? — І задоволено усміхаючись, Сашко чхнув.

Я пам’ятав, як любили і поважали Полевого курсанти радпартшколи, коли він був у них секретарем партійного осередку.

Одного разу, ще за радпартшколівських часів, Полевой зайшов до нас додому. Ми жили у флігелі, біля головного будинку. Батька дома не було, — він друкував у маленькій друкарні шкільну газету «Голос курсанта». Полевой побачив на моєму столі альбом з віршами. Звичка заводити собі такі альбоми до нас, учнів трудшколи, перейшла від гімназистів. Дівчата-однокласниці наклеювали в альбом малюнки, малювали від руки всякі квіточки — нарциси та тюльпани, а рядом дряпали душещипательні віршики про прекрасні рози, білокрилих ангелів, про арфи, незабудки і інші пережитки старого світу.

Соромно тепер признатись, але такий альбомчик був і в мене. Приятелі писали в ньому віршики з різними побажаннями. Я завмер, коли Нестор Варнайович погортав мій альбом, усміхнувся, а потім, сівши до столу, взяв ручку і написав на чистій сторінці:

Написав, не спитавшися, підвівся і, не сказавши ні слова, пішов.

Усе це мене, пам’ятаю, дуже здивувало. Спершу я подумав, що це акростих. Прочитав усі заголовні літери згори вниз — нічого не вийшло. Мені сподобався вчинок Полевого. Було приємно, що він не цурається підтримувати взаємини з таким молодим хлопцем, як я.