Анатолій Рибаков - Бронзовий птах

Слово попросив Єрофєєв. Він вийшов на сцену, зняв картуз, оголивши лису голову, і сказав:

— Дуже правильно сказав товариш представник про діток. І ми теж хочемо, щоб усе було по-божому, по справедливості. Щоб, значить, і ми нікого не скривдили, і нам щоб ні від кого кривди не було. А от про землю товариш представник нічого не сказав. А з землею ж як буде — от питання.

— Ні на чию землю комуна не претендує, — відповів Борис Сергійович, — комуні відійде та земля, що належить державі і якою незаконно користуються громадянин Єрофєєв та деякі інші громадяни. Хіба вам, громадянине Єрофєєв, належить володіти майже сотнею десятин землі?.

— Не я, а вся громада користується, — відповів Єрофєєв і широким жестом обвів зал, показуючи, що всі ті, що сидять тут, користуються цією землею.

Але та сама жінка в хустці, що кричала про комунарів, раптом вигукнула:

— Ти чого на нас показуєш? Ми цієї землі і не нюхали! Все собі заграбастав!

Не звертаючи на неї уваги, Єрофєєв продовжував:

— Володіємо на законній основі. На те й папір з губернії маємо.

Борис Сергійович суворо подивився на Єрофєєва і сказав:

— Тепер, громадянине Єрофєєв, відомо, скільки вам коштував цей папір.

Єрофєєв кинув на нього насторожений погляд, потім розвів руками.

— Про це нам нічого не відомо.

— Так буде відомо, — коротко відповів Борис Сергійович і, звертаючись до залу, спитав: — Громадяни, хто ще користується цією землею, просьба встати.

Ніхто не встав. Усі мовчали. Тільки один дідусь стиха промовив:

— Хто ж нею користується… Відомо хто…

Єрофєєв раптом простягнув руки вперед, повернув їх долонями вверх і сказав:

— Цими руками земля оброблена. Хіба я не трудящий?

Жінка в хустці схопилася з свого місця і закричала:

— Який ти трудящий? Ти цими руками тільки гроші рахуєш! Закабалив тут усіх, а тепер трудящим прикидаєшся!

Знову заговорили всі разом. Але тепер загальне обурення було спрямоване проти Єрофєєва, крамаря та інших куркулів. Висловлювали давні образи, пригадували несправедливості й приниження, яких зазнали всі від місцевих багатіїв. Мишко дивився на матір Жердяя: от кому б виступити й розповісти, як Єрофєєв підбивав зрадити власного сина. Але Марія Іванівна мовчки сиділа в кутку, лише повертала зажурене обличчя до тих, хто виступав, а сама нічого не говорила.

Голова Іван Васильович постукав долонею по столу:

— Громадяне! Досить сперечатися! Питання ясне: бути тут трудовій комуні з числа колишніх безпритульних товаришів. А те, що деякі свою власну шкуру захищають, так це їхня особиста справа. Все трудове селянство — і котрі бідняки, і котрі середняки — палко бажають помагати спільній справі. А тому просимо Бориса Сергійовича доповісти, як передбачається організувати роботу комуни. В якому, значить, напрямку і яка від нас потрібна допомога.

Борис Сергійович розповів, чим займатимуться комунари, що сіятимуть, які посадять сади, які в них будуть майстерні і допоміжні підприємства, яку вигоду від цього матиме навколишнє населення.

Усі мовчки й уважно слухали його. Можливо, він і не всіх прихилив на свій бік, але більшість відчувала, що справжня правда — на його боці, а не на боці тих, хто експлуатував їх.

А діти тріумфували. Промова Бориса Сергійовича здавалась їм чудовою. Він намалював таку привабливу картину розвитку комуни, що, слухаючи його, їм хотілося теж стати комунарами, залишитись тут і створювати на новому місці нове господарство, «нового, — як висловився Борис Сергійович, — комуністичного типу…»

Збори закінчились. Уже настала ніч. Дощ перестав. Небо проясніло, на ньому світилися міріади зірок. І тільки тоді, коли діти зачіпали в темряві дерева та кущі, на них дощем падали застряглі на листі і гілках краплини.

Борис Сергійович і Мишко йшли позаду всіх. Попереду, з темряви, долинали крики і перегукування дітей, дзвінкий сміх Зіни Круглової, скривджене бурмотіння Кита, обурений голос Бечки.

— Скажіть, Борисе Сергійовичу, — спитав Мишко, — якби раптом з'явився колишній власник садиби, міг би він перешкодити комуні?

Борис Сергійович засміявся:

— Як же він перешкодить? Садиба конфіскована і належить державі.

— А ви не знаєте, де вони, колишні графи?

— Старий граф ще до революції виїхав за кордон, а молодий невідомо де. А втім, яке це має значення?

Мишкові дуже хотілося розповісти, яке це має значення, але він стримався. От, якщо завтра він переконається, що чоловік у зеленому і є граф Карагаєв, тоді він і розповість.