Анатолій Рибаков - Кортик

Плями ліхтарів освітлювали снігові смуги на льоду. По кругу рухалися конькобіжці, дивні в безцільності свого руху. Вони рухалися юрбою, але кожний їхав сам по собі, поодинці, парами, переганяючи один одного. Новачки їхали обережно, високо піднімаючи ноги, незграбно відштовхуючись і рухаючись по інерції.

Всі хлопці й дівчата їздили на «снігурочках», «нурмисах», і тільки один Юрко Стоцький — на «норвежках».

Одягнений в чорний в'язаний костюм, він катався тільки на біговій доріжці, нагнувшися вперед, заклавши руки за спину, ефектно видовжуючи «черезніжку» на поворотах. Всім своїм виглядом він показував повну зневагу до інших.

Мишко і Славик не звертали уваги на Юрка, але Генка ніяк не міг спокійно терпіти Юркової зарозумілості і одного разу, виїхавши на круг, спробував ганятися за Юрком. Генка їздив на коньках дуже добре, краще за всіх у школі, але хіба міг він на «снігурочках» угнатися за «норвежками»! Він ганебно відстав від Юрка на цілих півкруга.

Після цього випадку всі почали дражнити Генку. В нього питали, коли буде його наступне змагання з Юрком Стоцьким. Радили відрізати у «снігурок» їхні закруглені кінці і заточити терпугом. На катку за ним їздили і кричали:

— Ей, валянки, дайош рекорд!

Юра Стоцький торжествував.

Генка з досади перестав відвідувати каток, по вулицях на коньках також не бігав. Він ходив похмурий і одного разу об'явив Мишкові і Славикові, що запрошує їх прийти до нього в суботу на день народження. Хлопці здивувалися:

— З власним частуванням?

— Частування моє, подарунки ваші.

— Прийдемо, — відповіли хлопці, — побачимо твою гостинність.

У суботу ввечері друзі прийшли до Генки і здивовано витріщили очі, побачивши святковий стіл. На його краю свистів струмками пари самовар з розмальованим чайником наверху. Посередині були розставлені тарілки з різним угощенням: шматочки сала, вареники в сметані, пиріжки й монпансьє. По боках стояло шість приборів. Біля столу поралася Агріппіна Тихонівна.

— Оце здорово, — протягнув Мишко. — От так Генка!..

— Нічого особливого, — недбало промовив Генка. — Прошу… — Він театральним жестом запросив їх до столу.

— Що ж ти, Геннадію, зразу до столу запрошуєш, — сказала Агріппіна Тихонівна, — ще ж гості повинні прийти.

— Хто? — спитали хлопці. Генка почервонів:

— Мишко Коровін, а більше ніхто, їй-богу, ніхто.

— А це для кого? — Мишко показав на шостий прибор.

— Це? Ах, це… Це на всякий випадок, мало що… а раптом хто-небудь прийде…

— На які капітали ти все це влаштував? — спитав Мишко.

Генка посміхнувся:

— Це вже справа хазяйська… — Він повернувся до Агріппіни Тихонівни, але не встиг зупинити її.

— Батько прислав, — сказала Агріппіна Тихонівна. — Я кажу: тобі, Геннадію, цих харчів на місяць вистачить, а він і слухати не хоче, давай на стіл та й край. Весь у батька! — додала вона не то з осудженням, не то з захопленням.

— Навіть цукерки прислав, — сказав Мишко.

— Ні, — сказала Агріппіна Тихонівна, — монпансьє Геннадій сам купив: коньки ж він продав…

— Тьотю, — закричав Генка, — адже я вас просив!

— Чого вже там… — відмахнулася Агріппіна Тихонівна. — Воно й краще: валянок не настачиш.

— Якби я знав, що ти заради фасону продав коньки, — сказав Мишко, — то я б до тебе в гості не прийшов.

— Я і без коньків проживу, — махнув головою Генка… — Подумаєш, «снігурочки»! Поступлю в фабзавуч, «норвежки» куплю. Адже ти також свою колекцію марок продав. Га? Навіщо?

— Треба було, — ухильно відповів Мишко.

— Я знаю, — сказав Генка, — ти на шкіряну куртку збираєш. Хочеш на справжнього комсомольця схожим бути.

— Можливо, — непевно відповів Мишко. — Славик свої шахи також продав.

— Хіба? — здивувався Генка. — Кістяні шахи? Навіщо?

— Треба було, — теж ухильно відповів Славик.

Тричі задзвонив дзвоник.

— До нас, — сказала Агріппіна Тихонівна і пішла відчиняти.

У кімнату ввійшов Мишко Коровін, одягнений у формене пальто і кашкет трудколоніста… Він привітався з хлопцями, роздягнувся, витягнув з кишені пачку цигарок «Бокс» і закурив.

— Як справи? — спитав його Мишко.

— Посуваються помаленьку. Вчора на четвертий розряд здав.

— Скільки ти тепер одержуватимеш?

— Карбованців дев'яносто, — недбало відповів Коровін, витягаючи з кишені годинник завбільшки з добрий будильник. Він приклав його до вуха і сказав: — Ніяк до майстра не зберусь. Почистити треба.