Анатолій Рибаков - Кортик

— Важка справа, — промовив Славик і, помітивши насмішкуватий погляд Генки, поспішно додав: — Банду ми повинні, звичайно, розкрити, але все це слід гарненько обдумати.

— Звичайно, обдумати, — погодився Мишко. — Все треба робити обдумано. Ми зробимо так. Будемо слідкувати по черзі, щоб не викликати підозри у Філіна і в Борки. А коли ми всю цю зграю вислідимо, все встановимо, тоді повідомимо в Чека.

— Оце буде здорово! — сказав Генка. — Цілу зграю розкриємо!

— А що ти думаєш, — сказав Мишко, — так зграї і розкриваються. От тоді ми себе справді проявимо, — це, знаєте, не за кулісами горланити.

Через кілька днів Мишко і Шурко Великий пішли на Смоленський ринок купувати фарби для гриму. На вулиці їм трапився Генка. Він походжав біля воріт складу Філіна.

— Ти чого тут стовбичиш? — запитав його Шура. — Ходім з нами реквізит купляти.

— Ніколи, — важно відповів Генка й обмінявся з Мишком багатозначним поглядом.

Мишко і Шура прийшли на ринок. Вздовж рядів рухався густий натовп. Шмигляли безпритульники, хрипіли грамофони, скандалили покупці годинників. Похмурі бабусі в старомодних капелюшках продавали поламані замки і мідні свічники. Спітнілий сільський парубок, мабуть, з самого ранку торгував гармошку. Оточений любителями музики, він розтягував на ній все одне і те саме «Страждання». Папуга витягував конвертики з пророцтвом майбутнього і повним описом минулого. Вешталися циганки в широких спідницях і яскравих хустках. І тандита здавалася нескінченною. Вона тягнулася далеко, на встелені насінним лушпинням доріжки Новинського бульвару, де працівники міського господарства встановлювали перші урни для сміття і обгороджували миршаву травичку блискучим дротом.

Хлопці стояли біля дідуся, що торгував «усім для театру», аж раптом хтось узяв Мишка ззаду за плече. Він оглянувся і побачив дівчинку-акробатку. Вона була в звичайному платті і зовсім не схожа на артистку. Дівчинка простягнула Мишкові руку й сказала:

— Здрастуй, забіяко!

Мишкові не сподобався її поблажливий тон, і він холодно відповів:

— Здрастуйте.

— Чого ти такий сердитий?

Зовсім не сердитий. Звичайний.

Як тебе звати?

— Мишко.

— А мене Еллен.

Мишко підвів брови:

— Що це за ім'я «Еллен»?

— Мій псевдонім Еллен Буш. Всі артисти мають псевдоніми. А. по-справжньому мене звати Олена Фролова.

А хто той хлопчик, що виступав з тобою?

Мій брат, Ігор.

— А бритий?

— Який бритий?

— Ваш оцей, старший. Хазяїн, чи що?

Оленка розсміялася:

— Хазяїн? Це мій тато.

— Чому ж ти його Бушем називаєш?

— Я ж тобі пояснила: це наш псевдонім.

— Ви все по дворах ходите?

— Ні. Батько склав умову, і коли розпочнеться сезон, ми виступатимемо в цирку. Ти бував у цирку?

— Звичайно, бував. Але в нас у будинку тепер є свій драмгурток. Ось наш режисер. — Мишко показав на Шуру.

Шура випрямився і з гідністю нахилив голову.

— У неділю буде наш перший спектакль, — продовжував Мишко. — П'єса чудова! Приходь з братом. Після спектаклю ви виступите.

— Добре, — сказала Оленка, — я передам Бушу. — І, трохи подумавши, спитала — А скільки за вихід?

— Що? — не зрозумів Мишко.

— Скільки за вихід? Скільки ви нам заплатите за виступ?

Мишко обурився:

— Заплатимо? Ти що, здуріла? Це спектакль на користь голодаючих дітей Поволжя. Всі наші артисти виступають безкоштовно.

— Н-не знаю. — Оленка з сумнівом похитала головою. — Буш, мабуть, не погодиться.

— Ну і не треба! Без вас обійдемось! Інші жертвують, щоб допомогти голодаючим, а ви хочете собі від них урвати. І не соромно?

— Не сердься, не сердься! — Оленка засміялася. — Який ти сердитий! Ми зробимо так: відпросимося з Ігорем погулять і прийдемо до вас. Добре?..

— Добре.

— Ну, до побачення. — Оленка простягнула йому й Шурі руку. — Тільки ти, будь ласка, не сердься.

— Я і не серджусь, — відповів Мишко.

Коли Оленка пішла, він сказав Шурі:

— Ох, і морока з цими дівчатами!

Вони почали вибирати фарби.

— Оце найбільш підходящі. — Шура крутив у руках коробку з олівцями. — Цей колір зветься «бордо». Бери, Мишко.