Астрід Ліндґрен - Знаменитий детектив Блюмквіст

— Треба щось придумати, — мовив Андерс. — Не тинятися ж нам так ціле літо. Але що?

Він засунув пальці у свого буйного чорного чуба й глибоко задумався.

— Даю п'ять ере [1] Ере — найдрібніша монета у Швеції. за гарну ідею, — заявила Єва-Лотта.

— Може, цирк? — невпевнено озвався Калле. — А що, якби ми влаштували цирк?

Єва-Лотта стрибнула з гойдалки.

— П'ять ере твої! Відразу ж і починаймо!

— Але де? — спитав Андерс.

— У нашому садку, — сказала Єва-Лотта. — Де ж іще?

І справді, пекарів садок годився майже до всього, то чому ж би не влаштувати там цирку? Перед будинком у садку були чудові квіткові грядки й виполені стежечки, зате позаду, де садок спадав до річки, він ріс сам собою. Кращого місця на всілякі розваги годі й шукати. На рівненькому моріжку дуже зручно було грати у футбол, крокет тощо. Поряд була пекарня, і звідти завше линув чудовий запах свіжого хліба й напрочуд гарно змішувався з духом розквітлого бузку. Коли терпляче кружляти навколо пекарні, то можна дочекатися, що батько Єви-Лотти вистромить з відчиненого вікна голову в білій шапочці й спитає, чи не хоче хто свіжої булочки або калачика. Трохи нижче росло два берести, наче на те й створені, щоб по них лазити. Можна було досить легко дістатися на верхівку, звідки відслонявся гарний краєвид на ціле місто. Видно було річку, що срібною стрічкою звивалася між старими будівлями, садки й невеличку дерев'яну церкву, а віддалік — пагорб із руїнами замку.

Річка правила за природну межу пекаревого садка. Над водою росла карячкувата верба. З неї можна було вудити рибу. Єва-Лотта, Андерс і Калле часто так і робили, і, звісно, Єва-Лотта завше захоплювала найкраще місце.

— Цирк має бути коло пекарні, — мовила Єва-Лотта. — Біля задньої стіни.

Калле й Андерс кивнули.

— Позичимо брезент, — мовив Андерс, — відгородимо місце, поставимо лавки для глядачів. І цирк готовий!

— А може, все ж таки приготуємо кілька циркових номерів? — поглузував Калле. — Тобі, звісно, здається, що, як тільки ти покажешся, люди покотяться зі сміху, отже, тобі не треба й готуватися. А от нам треба й про акробатику подумати та й ще про щось!

— Я буду їхати верхи! — заявила Єва-Лотта. — Візьму нашу кобилу, що возить хліб. Ох, як буде гарно!

Вона послала рукою поцілунок уявним глядачам.

— Наїзниця Єва-Лотта! Уявляєте собі! — вигукнула вона.

Калле й Андерс закохано дивилися на неї. Ну, звісно, то буде на що поглянути! І артисти ревно взятися до праці.

Важко було вибрати краще місце за те, що його порадила Єва-Лотта. Південна стіна пекарні творила гарне тло цирковим номерам. На чималому моріжку могла поміститися й арена, й глядачі. Треба тільки було дістати брезент, щоб завісити арену, а тоді розсунути його, як почнеться вистава.

Важче було владнати справу з убиральнею для артистів. Але метка на вигадки Єва-Лотта й тут швидко знайшла раду. Над пекарнею було горище; через великий отвір із сонячного боку туди можна було подавати речі без ніякої драбини.

— А як туди можна подавати, то можна й звідти діставати, — мовила Єва-Лотта. — От ми й будемо діставатися звідти. Прив'яжемо мотузку і з'їжджатимемо нею на арену щоразу, як треба буде виступати. А коли виступ скінчиться, нишком утечемо, щоб глядачі не помітили, виліземо на горище сходами й знову чекатимемо, поки настане черга з'їжджати на виступ. Страх як оригінально, правда?

— Так, оригінально, — погодився Андерс. — А як ти ще й кобилу вмовиш спускатися мотузкою, то буде ще оригінальніше. Але це вже, мабуть, трохи важча справа. Бо хоч вона й муштрована та слухняна, а все ж для неї є межа.

Про таке Єва-Лотта не подумала. Але не хотіла відмовлятися від своєї блискучої ідеї.

— Коли мені треба буде їхати, хтось із вас стане конюхом і проведе кобилу просто через залу для глядачів, поставить під отвором і я — гоп! — з'їду мотузкою просто їй на спину.

Відразу ж таки почали готуватися. Калле позичив брезент у свого тата, Андерс поїхав велосипедом за місто до тартака й купив мішок тирси посипати арену. Потім вони прилаштували на горищі мотузку й заходилися з'їжджати нею через отвір. І так захопилися, що майже забули про все інше.

Серед тієї забави приплентався дядько Ейнар.

— Як це він цілий ранок висидів сам, — шепнула хлопцям Єва-Лотта.

— Хто з вас піде вкинути мого листа? — гукнув дядько Ейнар.

Усі троє перезирнулися. Властиво, ніхто не хотів іти. Та враз у Калле прокинулось почуття обов'язку. Дядько Ейнар — особа підозріла, а листування підозрілих осіб треба контролювати.