Астрід Ліндґрен - Знаменитий детектив Блюмквіст

Або ж узяти той темний осінній вечір, коли вони влаштували «концерт» лихому бухгалтерові, що завше мучив свого собаку: Єва-Лотта стала тоді під саме його вікно й доти водила по нитці шматком живиці, доки бухгалтер вискочив з хати й мало не застукав її на гарячому. Та Єва-Лотта вмент перескочила через паркан і зникла в Боцманському завулку, де на неї ждали Андерс і Калле.

Ні, на Єву-Лотту можна покластися, вони обидва були певні. Андерс знову свиснув по-розбійницькому, сподіваючись, що Єва-Лотта почує. Вона почула й вийшла. Та на два ступні за нею плентався дядько Ейнар.

— Можна чемному хлопчикові теж погратися з вами? — мовив він.

Андерс і Калле трохи зніяковіло позирнули на нього.

— Наприклад, у горюдуба, — заіржав дядько Ейнар. — Я буду тікати, а ви ловіть мене.

— Пхе!

— Або ходімо оглянути руїни замку, — запропонував дядько Ейнар. — Вони ще й досі є?

Звісно, руїни замку нікуди не ділися. То була найбільша пам'ятка міста; всі туристи насамперед оглядали руїни, а вже потім розписи на склепінні в церкві. Хоч звичайно туристів приїздило не дуже багато. Руїни лежали на пагорбі й згори дивилися на містечко.

Колись, у давнину, той замок збудував могутній володар, а поряд із ним почало рости містечко. Воно й донині росте й процвітає, а від замку лишилися тільки пишні руїни. Калле, Андерс і Єва-Лотта завше раді були піти до руїн. То було одне з найулюбленіших їхніх місць. У старовинних залах можна було гратися в жмурки, а насамперед захищати фортецю від ворожого нападу.

Дядько Ейнар прудко брався стрімкою стежкою, що звивалася вгору до руїн. Калле, Андерс і Єва-Лотта підстрибом ішли за ним. Вони перезиралися й значуще підморгували одне одному.

— Я б оце дав йому відерце й лопатку, хай би сам десь сів собі й грався, — прошепотів Андерс.

— Думаєш, поможе? Ні, затям собі, що коли дорослим заманеться гратися з дітьми, то вже їх нічим не спиниш!

— Дорослі ласі на розваги, от і вся біда, — пояснила Єва-Лотта. — Але він як-не-як мамин кузен, отже, треба з ним погратися, а то ще вередуватиме.

Єва-Лотта вдоволено хихикнула.

— А що, як у нього виявиться довга відпустка? Отоді нам біда, — мовив Андерс.

— Та ні, він скоро їде за кордон, — запевнила Єва-Лотта. — Тут йому нема де розмахнутися, ви ж чули, як він казав.

— Чули. Хай їде, я й не скривлюся, — мовив Калле.

Навколо старовинних руїн росла шипшина. Гули джмелі. В повітрі тремтіло марево. Але в замку було прохолодно. Дядько Ейнар вдоволено оглянувся навкруги.

— Шкода, що не можна зайти в підземелля, — сказав Андерс.

— Чому не можна? — спитав дядько Ейнар.

— Ну, бо там уставили товсті двері, — пояснив Калле. — І замкнули їх. Унизу, мабуть, багато переходів і печер, а в них мокро й вогко, тож вони й не хочуть, щоб хтось туди лазив. А ключ у бургомістра.

— Там уже стільки людей падало й ламало собі ноги. А якась дитина навіть заблукала, тому й двері вставили. А дуже шкода, бо там справді, мабуть, цікаво.

— А вам туди хочеться піти? — спитав дядько Ейнар. — Бо я, либонь, міг би вас упустити.

— Як? — спитала Єва-Лотта.

— Ось так, — мовив дядько Ейнар і витяг з кишені якусь маленьку річ. Він хвильку подлубався в замку, і відразу по тому двері зарипіли й відчинилися.

Діти вражено позирали то на дядька Ейнара, то на двері. Наче в казці!

— Як ви відімкнули? Можна мені поглянути? — Калле враз запалився.

Дядько Ейнар показав йому невеличку металеву річ.

— То це… це відмикачка? — спитав Калле.

— Угадав, — мовив дядько Ейнар.

Калле нетямився з радощів. Він стільки читав про відмикачки, але зроду не бачив їх на власні очі.

— Можна мені потримати її?

Калле взяв відмикачку. То була велика хвилина в його житті. Та потім йому спало на думку, що в книжках здебільшого з відмикачками ходять непевні типи. Треба це з'ясувати.

— А навіщо вам відмикачка? — спитав він.

— Бо я не люблю замкнених дверей, — коротко відповів дядько Ейнар.

— Ходімо вже вниз, — нетерпеливилась Єва-Лотта. — Не бачили ніколи відмикачки? — додала вона, наче все своє життя мала справу з відмикачками й замками.

Андерс уже був посередині рипучих сходів, що вели в підземелля. Його карі очі горіли жадобою пригод. Знайшов той Калле чим цікавитись — відмикачкою! Інша річ стародавні темниці! Трішки уяви — і можна почути брязкіт ланцюгів, що ними були закуті нещасні в'язні сотні років тому.