Анатолій Алексін - Дуже страшна історія

Миронова підняла руку і квапливо, наче боячись, що її хтось випередить, підказала:

— Неділя!

— Отже, виходить…

— Вихідний день! — підказала Миронова.

Я поволі міркував:

— А у вихідні дні бувають…

— Додаткові поїзди! — квапливо закінчила мою фразу Миронова Коли треба було підказати вчительці чи взагалі начальству, вона дуже швидко міркувала.

— Саме так! — погодився я, — Це був додатковий поїзд. Електричка о сімнадцятій нуль-нуль прийде. Я ж сам бачив розклад… На станцію!

Ми знову зірвалися з місця й побігли. Я мчав швидше за всіх: мені хотілося першим переконатися, що це був справді додатковий поїзд, а не найзвичайнісінький, не той, що підлягає щоденному розкладу.

Тільки Гліб намагався мене випередити. Я зрозумів: йому хотілося відзначитися, щоб хоч чим-небудь спокутувати… Все-таки я перший підлетів до віконця каси: прагнення моє здійснилося. Та краще б воно не здійснювалося!.. Біля віконця висів металевий щит з колонками цифр і словами: «щодня», «по неділях», «далі з усіма зупинками…» Щит був розділений на дві половини: «До міста» — «З міста».

Я забігав очима по розкладу.

— Ось… звичайно! Сімнадцять нуль-нуль!

— Це з міста, — почувся за моєю спиною тихий Наташин голос.

— Як? Хіба? Не може бути! — Слова вилітали у мене з рота просто так, од хвилювання. Я й сам бачив, що Наташа мала рацію.

— А нам треба було на шістнадцять сорок п'ять! Саме ця електричка й пішла…

— Хіба? Не може бути! Як же воно…

— Наступна буде через чотири години, — сказала Наташа. — По цій лінії поїзди ходять не часто. Зовсім рідко… Особливе восени. Тому я й просила тебе подивитись… коли ми приїхали…

«Як же це могло статися?! — думав я, тупо дивлячись на розклад. Я соромився обернутися й глянути на Наташу. — Вранці я поквапився… Хотів скоріше виконати її прохання. О, яка мудра народна мудрість, яка вчить нас: поспішиш — людей насмішиш!»

Проте ніхто не сміявся.

— Ми дістанемося додому не раніше одинадцятої, — сказала Наташа. — А я обіцяла мамі о шостій або о сьомій… Не уявляю. Що з нею тепер буде. Не уявляю… Як же це так, Алику?

— Хіба не ясно? Якби він уранці уважніше подивився, ми могли б встигнути, — сказав той самий Покійник, який ще недавно прощався з життям у підвалі. — Ми поспішили б…

Які жорстокі несподіванки часом підсуває нам життя! Тепер виходило, що я в усьому винен. Про Племінника встигли забути. Забули й про те, що я, мов сміливий Данко, освітив усім шлях до Порятунку (це світло влилося в підвал, коли я підійшов до щита з словами: «Не підходити!» — й відкинув його). Забули, що я, саме я вивів усіх з підвалу, подарував усім волю і незалежність! Незалежність від Племінника, який ще невідомо скільки тримав би нас у страшному полоні.

Давно я помітив, що люди пам'ятають лише про твій останній вчинок. Можна здійснити багато великих і прекрасних справ, але якщо остання (навіть найменша!) буде поганою, запам'ятають саме її.

Плутанина з розкладом сталася вранці, але здавалося, що саме це був мій останній вчинок, і помилка, моя випадкова вранішня помилка одразу немовби перекреслила все. Тепер пам'ятали тільки про неї. Відчуття чорної несправедливості боляче ранило моє серце… Проте я не показував виду, що поранений!

Про Гліба ніхто нічого не знав. Це теж було несправедливо: адже якби він не попрохав Племінника замкнути нас, взагалі не було б ніякої страшної історії. Та я не хотів ганьбити його. «Не роби чуже горе підвалинами свого щастя!» — вчить нас народна мудрість. Так сказав тато моєму старшому братові Кості, коли той хотів запросити до театру дівчину, яка подобалась його другові. І Костя не запросив.

Розслідування ще не було завершене. Мотиви злочину ще не були з'ясовані. «Навіщо? Навіщо Глібові знадобилося…» Це запитання жорстоко мучило мене. І все ж я ніяк не виявив, що Гліб чимось завинив. Хоч ділити провину на двох завжди легше, ніж брати її всю на себе! Гліб був поруч і, здавалося, прохав: «Доручи! Доручи мені щось важке!» Він хотів спокутувати…

Наташа стояла біля віконця каси й дивилася на розклад, наче все ще перевіряла, надіялася. Вираз її обличчя був такий, що краплини дощу на її очах здавалися сльозами. Рішучість знову повернулася до мене: «Я мушу тут-таки, не відходячи від каси, щось придумати! І висушити ці краплини! І повернути усмішку її обличчю! Так, я мушу. Тоді і вона, і всі інші знову побачать у мені рятівника: люди пам'ятають про останній вчинок».

І тут… Ідея яскравою блискавкою мигнула в моєму мозкові. Але ніхто не помітив, бо це було в мозкові…