Анатолій Алексін: Дуже страшна історія

Але я розповім про все по порядку, не забігаючи наперед, хоч мені й дуже кортить забігти. Ви легко зрозумієте мене, коли дочитаєте до кінця…

Отже, все почалося рік тому під час звичайнісінького уроку, в звичайнісінькому класі. Це була кімната з чотирма стінами, що виходила двома своїми скляними вікнами просто у двір, а одним вікном — просто на вулицю.

Наш новий класний керівник Святослав Миколайович сказав:

— Всюди, де я був класним керівником, обов'язково працював літературний гурток. Тим більше повинен бути тут, у цьому класі, де вчиться Гліб Бородаєв!

Ми всі обернулися й подивились на останню парту в середньому ряді: там, нахилившись, сидів тихий Гліб.

Це була людина років дванадцяти. Ніжна, оксамитова шкіра його обличчя часто спалахувала рум'янцем. На зріст він був невисокий, учився посередньо й дуже любив собак. Кишені його звичайно м'ятих штанів завжди відстовбурчувалися. Досвідчене око завжди могло майже безпомилково визначити, що там — шматок ковбаси, або окраєць хліба, або сосиска. Гліб від кожного свого сніданку залишав що-небудь для собак. І собаки платили йому такою ж любов'ю.

Ми теж любили Гліба. Він був добрий не тільки до собак, а й до людей. Особливо якщо їх спіткає лихо. Наприклад, коли хтось падав і розбивав коліно, Гліб одразу підбігав і говорив:

— Як це воно… Але ти не дуже… Я зараз постараюся…

Він, коли хвилювався, не договорював фразу до кінця. Фрази його несподівано обривалися, як звуки несправного мотора, що глухне і знову починає працювати, глухне і знову починає… Але ми, вже знали, що за хвилину-дві Гліб принесе з лікарського кабінету, з першого поверху, йод, а з убиральні, з нашого поверху, хусточку, намочену холодною водою.

У його грудях билося скромне, благородне серце!

— Звичайно, Гліб такий самий учень, як ви всі, — сказав Святослав Миколайович. — Не його заслуга, що він онук Бородаєва, письменника, який творив у другій чверті цього століття у нашому з вами рідному місті. І все-таки я радий, що Гліб вчиться саме тут! Я думаю, що пильна цікавість до творчості одного письменника поглибить вашу цікавість до літератури в цілому. І тут Гліб може подати нам неоціненну допомогу!..

Усі знову обернулися до Гліба… Коли на нього дивився хтось один, він і тоді нахилявся від ніяковості, а тут уже зовсім ліг на парту.

— Якось усе це… — тихо промовив він, не договорюючи фрази, наче хтось поряд розбив коліно.

Ми знали, що в місті жив колись письменник Гл. Бородаєв: портрет Гл. Бородаєва висів у шкільній залі, на дошці «Наші знатні земляки».

І враз у мене майнула думка: «І його теж, напевне, звали Глібом!»

Ми не знали, що той Гліб — рідний дідусь нашого Гліба. Наш Гліб ніколи нікому цього не казав.

Але класний керівник Святослав Миколайович розкрив його таємницю… Це був чоловік років п'ятдесяти дев'яти (він казав, що коли ми рішуче не змінимося, то він через рік утече від усіх нас на пенсію).

Він був невисокий на зріст. Очі його дивилися втомлено, про втому свідчила також блідість його не завжди чисто виголених щік.

Але зовнішність Святослава Миколайовича була обманлива. Енергія в ньому аж клекотіла!

— Ми надамо нашому гурткові ім'я Гліба Бородаєва! — вигукнув він. І в очах його зникла втома.

— Якось усе це… — тихо озвався Гліб із своєї задньої парти. — Адже мене також звуть… Дехто може подумати… Хтось із інших класів…

Він не договорював до кінця жодної фрази: виходить, він хвилювався як ніколи!

— Адже є інші теж… — говорив він далі. — Чому обов'язково дідуся?.. От хоча б Гоголь…

— Але ж онук Гоголя не вчиться в нашому класі, — заперечив Святослав Миколайович. — А онук Бородаєва вчиться!

З того самого дня до Гліба прилипло прізвисько: Онук Бородаєва.

Всюди діти люблять придумувати прізвиська. Та в нас у школі це, як казали вчителі, «стало небезпечною пошестю». А що тут небезпечного? На мою думку, прізвисько може сказати про людину значно більше, ніж ім'я. Ім'я взагалі ні про що певне не говорить. Адже прізвисько придумують в залежності від вдачі. А ім'я дають тоді, коли людина не має ще ніякої вдачі. Ось коли мене покличуть просто на ймення — Алик! — що про мене можна буде взнати? А коли на прізвисько — Детектив! — одразу буде зрозуміло, на кого я схожий.

Шкода тільки, що дехто плутає і замість «Детектив» кричить; «Дефектив!» Але я в таких випадках не відповідаю.

— Заняття гуртка ні в якому разі не повинні бути схожими на наші уроки. Ніхто там не буде вчитися ! — заявив Святослав Миколайович. І всім ураз закортіло вступити до цього гуртка. Але на шляху виникли несподівані перешкоди.