Андрій Кокотюха - Страшні історії

Трійця перезирнулася. Іноземців кияни бачили, звичайно, не вперше. Але щоб ось так, проти ночі, під дощем зустріти канадського українця на джипі — навмисне так не підгадаєш. Максим назвався, за ним назвали себе Оксана і Денис. Тоді Білан заговорив, без дозволу взявши на себе клопіт виступати від імені товаришів:

— Розумієте, пане Зоряне, ми відстали від нашого автобуса. Вирішили йти до Коломиї пішки — потрапили під дощ. Ось тут ви вчасно нагодилися.

— То ви, як я собі міркую, є справжні пластуни! — зрадів Зорян Бачинський. — Ми, знаєте, теж в юнацтві ходили на пласт. Я є знаменитий скаут, аби ви знали! Цікаво зустріти просто в горах своїх колег!

— Які ще пластуни? — не стримався Денис. — Ні перед ким я не пластун…

— То він жартує, — натягнуто посміхнувся Максим, непомітно шарпнувши приятеля за лікоть. — Утомився, перенервував. З нами ж дівчина, самі розумієте. Може, ви були б такі добрі й завезли нас до Коломиї?

— Знаєте, — Зорян Бачинський поправив окуляри на переніссі. — Я не маю тепер аж так багато часу. Давайте, молоді колеги, зробимо трошки не так. У мене тут недалеко є де ночувати. Поїдемо туди разом, а на ранок я довезу вас, куди треба, — перехопивши здивований погляд Максима, він поспішив пояснити: — Ноу проблем завезти вас до Коломиї тепер. Але саме зараз це в мене розходиться з ціллю. Я конче маю бути в тому місці до півночі. Інакше доведеться мені пробувати ще один раз.

Тепер Білан зовсім нічого не розумів.

— Що пробувати?

— Поїхали. По дорозі розкажу, — канадець завів двигун, і джип рушив, пробиваючи стіну дощу.

Трійця мовчала, змирившись із тим, що несподіваний рятівник цілком справедливо вирішив допомогти їм так, як сам уважає за потрібне. Зорян Бачинський, стежачи за темною дорогою і не обертаючись, простягнув правицю позад себе.

— Оксано, он там, у торбі, є термос із кавою та сандвічами. Прошу, беріть, кава є горьяча.

Двічі припрошувати не довелося. Порядно зголоднілі мандрівники швидко розібрали бутерброди з гуцульською ковбасою, які Зорян Бачинський охрестив сандвічами, по черзі запиваючи їх не такою вже й гарячою, але принаймні теплою ще кавою. Тим часом новий знайомий, очевидно, зрадівши вдячним слухачам, розповідав:

— Я, знаєте, ніколи раніше тут, в Україні, не був. Уроджений у Квебеку, то, знаєте, таке місто, французька частина Канади. Мій прадід — тутешній, із Коломиї, я вже вам казав. Бачинські тут узагалі досить відомі є. Особливо Левко Бачинський, як його кликали тут — Лев. Адвокат, знаний діяч політики…

— І тут політика, — не стрималася Оксана і зойкнула — так сильно тицьнув її ліктем у бік Максим.

Вона хотіла сказати йому щось образливе, та він мімікою показав: краще тепер мовчати і слухати його, бо невідомо, мовляв, як іноземець до школярських зауважень поставиться. Оксана все зрозуміла і таки прикусила язика, але, як всякий митець, все ж таки лишилася задоволена собою. Висловила думку про дорослих, котрі весь час говорять про політику.

— Та ні, — відмахнувся Зорян Бачинський, цілком зрозумівши настрої дівчини. — Політика тут ні при чому є. Просто Левко Бачинський досить різко критикував владу. Мій дід, ну, син його, знаєте, так само критично налаштований був. Потім, якщо ви трошки знаєте історію, — прозвучало «історию», — багато хто з тутешніх аристократів змушений був перебиратися за кордон. Так мої предки опинилися спочатку в Парижі, тоді — за океаном, у Канаді. Але не всі Бачинські звідси виїхали. Мій дядько Зенон лишився жити в цій місцевості. Тільки жив він окремо від людей, бо був, знаєте, мольфаром.

— Це що за чудо? — поцікавився Денис, дожовуючи рештки бутерброду.

— Так тут чаклунів називають, — поспішив пояснити начитаний Максим. — Хочеш — можеш казати «відьмак», теж буде правильно.

— Знаменито! — вигукнув Зорян Бачинський. — Отже, Зенон мав у тутешніх краях серед людей добру славу. Бо мольфаром був світлим, лікував, допомагав, від лихого ока захищав оберегами. Мешкав на маленькому хуторі, на люди не часто виходив. Усім необхідним добрі люди забезпечували. Дожив мольфар Зенон майже до ста років, не так давно помер. Чоловік грамотний був, усе ж таки один із нащадків адвоката Лева Бачинського. Виявляється, склав тестамент…

— Що склав? — перепитала Оксана.

— То є заповіт майна, — пояснив Зорян Бачинський. — Свою хату заповів будь-кому з нащадків Лева Бачинського, кого по закордонах відшукають, бо тут у нього рідних не лишилося. Кого так само серед живих нема, хто колись зрікся мольфара… Одне слово, розшукали юристи в Квебеку мене. Оце я приїхав. Аби вирішити, що зі спадщиною робити.