Андрій Кокотюха - Страшні історії

— Слухай, але ж собака впізнає хазяїна. Значить, чужа собака чужу людину не визнає своїм двоногим другом, — засумнівався Денис.

— Правильно. Здебільшого так і є. Тільки ти не враховуєш, що собаки бувають різних порід. З доберманом, вівчаркою чи бульдогом такий номер навряд чи пройде. Та з цими псами наші крадії навряд чи зв’язуються. А ньюфаундленд, сенбернар чи інші, менш агресивні собачки — саме те. Правда, крадії полюють насамперед на тих песиків, яким простіше знайти заміну. Наприклад, із пікінесами, як я встиг почути, могли виникнути проблеми. Хоча цій нечистій парочці вже вдалося провернути кілька успішних оборудок. Бізнес, погодься, шалених прибутків не дає, зате — стабільний, коли його поволі розвиваєш та вдосконалюєш. До речі, там, за вагончиком, є ще один сарай. Думаю, в ньому шахраї тримають викрадених, так би мовити, на замовлення собачок.

— Ну, а цього друга чому перенесли окремо? — Денис кивнув на ньюфаундленда, що дріботів тепер трошки попереду.

— Поки що не знаю, — Максим почухав потилицю брудною рукою. — Швидше б уже пройти, від цих ароматів мене зараз знудить.

Йти пішки на Чоколівку хлопці, звісно, не наважилися. Так само не були впевнені, що їм вдасться проїхати в транспорті з собакою без повідка.

Тому, зважаючи на безвихідність ситуації, Білан із першого ж телефону-автомата подзвонив батькові. Мобілку йому обіцяли подарувати на осінь. Мама застерігала: не треба передчасно балувати підлітка. До того ж Максим не вештався містом. Та телефонну картку йому все ж таки видали про всяк випадок.

І ось він, той випадок…

Побачивши свого сина-відмінника в компанії Дениса і невідомо звідки видряпаного породистого собаки, Білан-старший ледве утримався від допиту.

Хоч його дуже цікавило, чому Максим опинився після школи не вдома і навіть не в Бабусиній Хаті, а на околиці Києва. Та ще й у такому вигляді. Проте він обмежився коротким: «Сідайте!», всю дорогу мовчав і завіз усіх до Бабусиної Хати. Максимові дуже кортіло змити з себе бруд та порох першим, але він пустив до ванної Дениса, розуміючи — татові треба з ним поговорити віч-на-віч. При сторонніх Білан-старший ніколи не починав з’ясовувати стосунків.

Вислухавши сина, Білан-старший замислено потер підборіддя, глянув на годинник.

— Початок восьмої, н-да… Довгенько ви там проваландалися.

— Між іншим, тату, я так і не зрозумів, куди це нас занесло, — сказав Максим.

— Що? — батько, здавалося, думав зараз про інше, — A-а, те місце… Там одночасно і верф для власників човнів та катерів, і відстійник. Щось на зразок корабельного кладовища. Читав про такі речі?

— Звичайно. Тільки не думав, що в Києві є подібні місця.

— Чого ж тут думати? Дніпром ходять катери, яхти, рибальські човни. Треба ж їх десь ставити на ремонт, тримати взимку тощо. Місце справді віддалене, роби там, що хочеш. Про це, сину, я зараз і думаю… Є в мене один знайомий майор міліції. Довести ми нічого не зможемо, хіба точно будемо знати, що там тримають крадених собак. Але возитися з тим ніхто, повір мені, не буде. Одначе шугонути цю вашу парочку варто. До речі, — він попестив лобату голову ньюфаундленда, — цього бранця теж, напевне, в когось поцупили. Доведеться оголошення давати, не тримати ж у себе чужого пса. Бач, умієте ви, хлопці, на рівному місці проблеми створити.

Максим вирішив — краще помовчати. Знаючи свого тата, він розумів: той не сердиться, просто бурчить, бо з його сином та синовим товаришем нічого серйозного не сталося. Тому, коли Черненко вийшов із ванної, швиденько пішов туди. Із задоволенням змив бруд та неприємний запах, а коли вийшов, побачив діловитого тата, веселого пса і розгубленого чемпіона. Той сидів у кутку дивана в самих трусах. Ага, все зрозуміло — неохота натягувати брудний одяг на чисте тіло.

Вихід знайшовся. Черненко був вищим та кремезнішим за Білана, та його стара футболка і досить широкі гавайські шорти, знайдені в шафі, чемпіону підійшли. Поки перевдягалися, подзвонив батьків приятель-майор: уже під’їхав, унизу стоїть. Ньюфаундленда довелося брати з собою — зачиняти його самого в квартирі Максим не наважився.

За всіма цими клопотами поволі насунулися травневі сутінки. Приятель Білана-старшого виявився симпатичним чоловіком його віку, із зовсім не міліцейським рисами обличчя, і для того, аби справити належне враження, вдягнутий, незважаючи на добрячу, як для цієї пори року, спеку, в уніформу.