Два-три кроки уперед — і під ногами заскреготіло розбите скло, уламки кераміки та інший мотлох, яким була всіяна підлога розгромленої майстерні.
Чоловік зморщився, немов від зубного болю, і пішов обережніше, широкими кроками ступаючи по запиленому промені місячного світла.
Дістав із правої кишені невеличку баклажку, скрутив їй срібне горлечко, зробив ковток. Але не проковтнув, а здійснив кілька характерних рухів щоками, прополіскуючи хворий зуб.
Зупинився над дивом уцілілим горщиком з декоративною пальмою, постояв у глибокій і сумній задумі — і з невимовним жалем виплюнув цілющу рідину прямо в горщик.
— Пияк — знахідка для шпигунів… — пробурмотів він.
І почав крок за кроком вивчати приміщення і той безлад, що панував у ньому.
Здіймаючи пил, повисував ящики столу, пошурхотів у них паперами.
Витягнувши збільшувальне скельце і підсвічуючи собі кишеньковим ліхтариком, ретельно вивчив плями на підвіконні, потім, опустившись на підлогу, винюхав кожен слід і там. Роздивився, помацав і простукав стіни, принюхався до повітря.
Зітхнув.
Помітив у кутку старе крісло. Підштовхнув до нього високий ящик.
Сів у крісло, зручно вмостившись між високими, протертими до сивини шкіряними бильцями, відкинувся назад, простягнув кінцівки на ящик, глибше насунув на чоло касторовий капелюх. І, здається, задрімав, увіткнувши ніс у комір макінтоша.
Хвилин за п’ять зі стану глибокої медитації його вивів легкий поворот дверної ручки. Чоловік розплющив одне око, але не поворухнувся. Темрява робила його непомітним.
Двері нечутно прочинилися.
У них увійшов хтось із ядучим шлейфом запахів Сінного ринку.
Ця друга тінь була менша і спритніша за іншу. Перші ж кроки по битому склу змусили її нашорошитися.
Тінь вхопила перше, що трапилося під руку — а був це самовар, що лежав у безладі на підлозі, як і багато інших речей, — і нумо драла!
І дала би драла, якби її, цю надто ароматизовану пахощами міського базару тінь, не зупинив спокійний голос, що несподівано пролунав з темного кутка:
— Поцупив — поділись з ближнім!
Тінь завмерла як стояла — спиною до нічного голосу.
З її рук із неймовірним дзвоном випав самовар. Перечекавши кілька секунд, тінь повернулася фасадом до витоку страшного голосу і напружено вдивлялася в куток.
Там чиркнув і загорівся сірник, шкваркнула папіроска, освітлюючи ніс і верхню губу нічного незнайомця.
Мисливець за самоваром напружено думав, чи варто втекти, адже з таким же успіхом, як сірник, міг клацнути і курок револьвера.
Вирішив: не варто.
Далі той, хто сидів у кутку, зняв свої довгі ноги з ящика і з гуркотом посунув його до нещасного злодюжки.
— Сідай, поговоримо.
Той покірно присів на самий краєчок, вивернувши ноги в обрізаних чоботах носаками до дверей — аби в разі чого таки чкурнути.
Завів печальну собачу пісню, дотримуючись двох нот:
— Я, дядечку, тільки пошакалити зайшо-о-ов — святий істиний хрест! — і осенив себе широким щедрим жестом. — Щоб мене роздуло через чотири коромисла! Щоб мені геєна вогняна язик вузлом зав’язала! Відпустіте-е-е, дядечко-о-о-о! Богом клянуся!
Страшний чоловік випустив йому в обличчя довгу цівку диму, котрий з переляку так і скрутився бубликом біля його носа.
— Пошакалити — це святе, — зауважив з розумінням. — А от хто тут похазяйнував до тебе, можеш сказати?
Злодюжка якусь хвилю сидів із роззявленим ротом, вдивляючись у темряву і спалахи вогню від папіроски.
Потім цей рот поволі витягнувся в довгу улесливу посмішку.
Навіть картуза стягнув з копни немитої шевелюри:
— Олексій Богданович?! Пан Крапка?! Отець наш небесний! Простіть Христа-ради: не признав одразу. Ми ж вас знаєте як шануємо — один ви у нас і лишилися справедливий! Як ви Митьку-лома від суду неправедного відмазали! Та ми за вас… Та я… Я…
— Що ти? — кинув з презирством. — Ти гопота дрібна. Спец по самоварах. Ти мені ось що скажи: хто майстерню бомбив?
— Падлянки не зроблю — скажу як є: зуб даю — не знаю! Але якщо накажете — пущу свист, дізнаюся. Вам самолічно доповім. Це мені за честь!
— Свисту не треба, а от якщо дізнаєшся, хто звідси креслення міг поцупити, — отримаєш срібний карбованець.
— Хре… що? — не зрозумів злодюжка. — Яке хрещення? Ми всі люди хрещені, закон поважаємо. — І з надією знову завів: — Відпустіть, дя-я-я-ядечку Олексію Богдановичу, не загубіть душу святу!
Читать дальше