Олексій Кацай - Зона досяжності

«І вже кінець робочого дня…» – заспівав С.К.А.Й. Це вже була мобілка Романа. Він крутнувся майже на місці і якимсь по-хижацькі граціозним рухом ухопив її, підносячи до вуха, наче до пащі:

– Так… Так, Вовк… Так?!? Та звісно, звісно є… Та є в мене закордонний паспорт. До Туреччини?.. Через Спілку письменників?.. Добре!.. Дуже добре… Без проблем.

Коли він знову повернувся до дружини, очі його були трохи ошалілими.

– Є!.. – видихнув. – Є, Лялько!!! – загорлав, кидаючись на жінку та й вкриваючи поцілунками її обличчя. І не лише обличчя. – Ах, книжка!.. Яка ж книжка буде, Лялько! Добра, розумна та вічна. Спочатку документальна, а потім я з неї і художню зроблю. І менше, ніж на Нобелівську премію, не погоджуся.

– Та почекай ти, почекай, Громко, – відбивалася Лариса, намагаючись заразом відмахнутися від свого раптово виниклого роздратування, наче від настирливої осінньої мухи. – Що трапилось?

– Дали дозвіл! – відгукнувся Роман вже звідкілясь з ванної. В понівечену нічну тишу задзюркотіла вода. – З «Украферу» телефонували. Далі таки дозвіл, дряпіжки кляті, – пхиркав чоловік. – Хоча й із запізненням, але… Коротше, до завтрашнього ранку маю бути в Стамбулі. Суховантаж «Форум». Наказано взяти на борт. Книжка-а-а… хлюп-хлюп… ах, яка книжка буде, Лялько!

– А як же я? – тихо запитала вона, так само тихо виникаючи на порозі ванної кімнати.

Їхні погляди зустрілись в трохи запітнілій, туманній глибині дзеркала.

– А що «ти»? – не повертаючись, щиро здивувався Роман. – В перший раз, чи що?

І повернувся таки до неї:

– Ларисо, ти ж знаєш, як я цієї нагоди чекав. Замовника за горло взяв. Усе вітчизняне судноплавство на вуха поставив. Мені. Потрібний. Цей. Матеріал.

Ухопився за рушник і бочком-бочком протиснувся в коридор повз дружини. На неї тривожно пахнуло терпкими чоловічими парфумами.

– Лялько, де мій светр чорний, не пам’ятаєш? – почулося вже з кімнати.

Відповіді не дочекався і від того в голосі Романа виникли якісь метушливі нотки.

– Лялько, ну чого ти там набурмосилася? Це ж – усього нічого. Днів десять. Ну, максимум – два тижні. Та хай навіть три. До Кенії я з ними дійду, матеріал намацаю і звідти – літаком назад.

Лариса як принишкла біля дверей ванної, так і не ворушилася. «Цікаво, – майнула думка, – а якщо сказати йому, поїде?» І майже миттєво подумки відповіла сама собі: «Поїде. Обов’язково поїде».

– А залишитись не бажаєш? – уголос спитала в чоловіка її впертюхатість. А розгуба додала: – Тут комусь захищати мене кортіло. Тискавки відбивати.

– Ларисо, ну чого ти? – якось жалісно в свою чергу запитав чоловік, з’являючись в коридорі. Очі в нього залишалися здивованими і, чесно кажучи, Лариса розуміла причини цього здивування. Але щось в ній палюче затялося й боляче скам’яніло.

– Та нічого… Зовсім нічого… Їдь.

Чоловік обережно підняв долонями її обличчя. Зазирнув у вічі.

– Ти що, своїми негараздами редакційними переймаєшся? Ну, ти мене дивуєш, Лялько! Плюнь і розітри! Нас із тобою не такими проблеми ламали – не зламали. Чи забула? А цей дріб’язок я в телефонному режимі розрулю.

– Не смій! Теж мені рулівник знайшовся! Без тебе розберуся, захисничок. Давай, дуй, дуй у свою Кенію. Попутного тобі, сам знаєш чого.

– Лялько, ти мені рішуче не подобаєшся. Ти певна, що в тебе нічого більше не трапилось?

– Трапилось. Тоді трапилось, коли я з тобою знову зійшлася. Ну чому в мене нічого, як в людей нормальних не виходить? Одружилася? Одружилася. Розбіглася? Розбіглася. Якого дідька потрібно було знову сходитись!? Любов, блін! Кохання-світання!..

– Лялько!..

– Та їдь вже!

– Я на маршрутку не встигаю, – буркнув Роман. – Що на Київ їде. То я те, машину візьму. На вокзалі на стоянці залишу. Перед роботою забереш.

– Що-о-о?!? – аж задихнулася від обурення Лариса Леонідівна. – Це я маю досвітку біс його знає куди гребти, а ти…

– Ларисо! – загрозливо підвищив голос Роман Юхимович.

– Та пішов ти!.. Вірніше, поїхав! Давай, давай! І щоб не лише до редакції телефонувати не надумав, а й мій номер забув. Белькотіння твого чути не хочу!

– Ну то й ти мені не дзвони! Хоч пару тижнів від тебе відпочину.

Вхідні двері грюкнули так, що, здавалося, мала б прокинутися добряча половина мешканців будинку. Але навколо рвучко стиснулась тиша. Так рвучко, що аж горло перехопило.

Дурень-дурень-дурень!.. Дурепа…

Лариса схлипнула, опускаючись на краєчок ліжка та й прислухаючись до себе. Всередині було сумно й тоскно. Аж порожньо. Хоча цього аж ніяк не могло бути.