Коли вечірня вже була пора
Аскольд з Калиною на берег вийшли.
У нього на руках була дочка,
Малесенька Одарочка,
Що мала років шість від роду.
Коли вже з кручі було видно воду
Широкого й могутнього Дніпра,
Уся сім»я
Тут зупинилась біля дуба
І їх дочка потупцяла у трави,
Шукаючи собі забави
У квітах, що росли кругом.
Скигнуло серце і наповнилось теплом
В Калини, бо згадала
Ці квіти, що збирала,
Коли Аскольд у гай її прийшов.
Вона його з любов'ю обійняла,
В щоку його поцілувала,
Попестила в руці волосся
І так стояла,
В душі далеко заховала
Їх щастя спільного кохання.
У пору звершень всіх вінчання
Аскольд дивився в далечінь,
Немов би міряв глибочінь
Дніпрових вод широких,
А потім переводив погляд
До берегів морів глибоких.
В уяві бачив вже степи Кубані,
В Поліссі ті посіви ранні
Малесеньких полів,
Що звільнені руками від лісів.
А там широкі вже пішли степи
На півдні України,
Відсутні були тут ліси,
Але засіяних полів
Тут було не багато.
І дикість тих степів
Усіх волами не обробиш,
Хоч все здоров’я вгробиш.
Народ працює більше від волів,
Руками землю обробляє,
Руками вміло засіває,
Вручну врожай збирає,
Ціпами все молотить,
На поле йде,
Коли ще сонце і не сходить,
До дому ж повертається,
Коли воно заходить.
А для покращення роботи
Міське потрібне ремесло,
Хоч в місті теж такі турботи
– Усі важкі роботи
Проводились вручну.
Це була ранішня людська пора
У розвитку усіх народів,
Далекий був той до прогресу вік.
Тоді ішов
Вісімсот і сімдесятий рік.
Аскольду вже минуло
Тридцять три від роду
І ось він став
Вже на чолі свого народу.
Він розумів відсталість ту убогу
І щоб здобути перемогу
У розвитку попереду іти
– Пройдуть ще не одні віки.
І тут не підеш навпрошки,
Через віки,
До звершень їх
– Все родиться у часі!
Аскольда інше турбувало,
Хотілося, щоб стало
Відкрите прагнення держав,
Що гарантує спільність прав
Іти дорогою новою.
І бачив він перед собою,
Що в ці часи
Досягнення мети
Іде неправедним шляхом.
Одні народи,
Щоб швидше здобувати перемоги,
Підкорюють під владу інші
І створюють для них
Умови гірші,
В рахунок них,
Ідуть вже шляхом тих,
Не визрілих часів далеких.
Хоча, він знав – іде вже інший час.
Але найбільше турбувало те,
Що на просторах майже згас
Процес утворення держав,
Цей величезний шмат землі лежав
На схід північний,
Вище України.
Монгольські і татарські племена,
Туркмени, фіни і карели,
Болгари, в’ятичі
Із нашим братом були змішані усі
І формували там державу,
Так званої Русі,
Створивши синтез «нового» народу.
І мав він ту природу,
Що за рахунок іншого
Піднявши шаблю і ножа
З розбою, вбивства, грабежа
Собі він пузо й пику набивав.
Себе ця хижа суміш
Звала русаками,
Бо покоління це з роками
Подекуди було вже русим
На фоні азіатського лиця.
Держава ця
Вже Новгород столицею назвала,
В якому управляла
Олега князя знать.
Аскольд це розумів,
Що ненормальність ця
Є наслідком віків
І зараз цю природу не зміняєм,
Бо добре знаєм,
Що хижий звір
Спроможний жити
Вбиваючи чуже життя,
І щоб як слід усе змінити,
Пройдуть ще не одні віки.
Але, як, зараз, поряд з звіром цим
Державність будувати?
Які відносини і з ким їх мати?
Як провести народ
На шлях гуманних перемог,
Щоб це допомогло як нам,
Та іншим всім народам
Пробитися до кращого життя?!
Він перебравши в голові усі думки,
Які могли привести до його мети,
Прийшов до висновку такого:
На дику Русь, убогу,
Потрібно нам знайти якусь
Заманливу для них дорогу,
Щоб розвивати в ній самій
Любов до праці і науки,
Щоб Їхні руки
Ніколи не тягнулись до меча,
А засівали у полях жита.
Доносити зусиль для цього
Мають всі,
Щоб зацікавити владик Русі,
У тому, що потрібно їм тримати
Й всебічно розвивати
Великі виробничі й торговельні справи,
Які укріплюють усі держави.
Тому із ними будуть прийняті угоди,
Що всі зближатимуть народи
До спільних і корисних поривань.
В цю мить Калина думку обірвала,
Вона безмежно так його кохала,
За руку його взяла,
В душі йому поспівчувала
За ношу цю важку,
Із ласкою йому дивилася у вічі,
Поцілувавши його двічі.
Піднявшись із трави
Батьки Одарку підвели,
За рученятка повели
Доньку у гетьманський маєток.
І видавалось їм обом
Аскольду і Калині,
Що час так невблаганно линув,
Як сни їх милі,
Як чайки довгокрилі,
Що дні життя
Ховали в хвилі сині
На дно морської глибини
І кожний день прожитий
Не вертали.
Здавалося, вони зустрілися як в перше,
А йшов вже вісімдесят перший.
І не Калині а Дарині
Сімнадцятий минав вже рік,
І старости приходили вторік,
Але їм Дарка відказала,
Бо щиро покохала
Героя, сотника стрункого,
Як той дубок,
Міцного, молодого,
Що зріс на берегах Дніпра,
Де хвилями колишеться трава
Південних їх степів.
Його Аскольд привів
Із печенізьких тих полків,
Що в Києві стояли
Для виправки і зміцнення дружин,
Які військове ремесло передавали
Для тих, що мали
Святу повинність ту нести
На випадок війни.
Тарас, цей сотник молодий,
Прислав до Дарки старостів.
Аскольд давно хотів
Весілля їм зробити,
Щоб молоді могли вже жити,
Як Бог велить.
Про те кохання знали всі —
Вони його ніколи не таїли.
Коли вже молоді сиділи
В пошані всіх гостей
І їх усі вітали,
І перед ними стали
Їх дорогі батьки,
– В Калини пропливли
Перед очима всі хвилини,
Коли її з Аскольдом теж вітали
В далекому і рідному селі.
Її було тоді
Сімнадцять, як Одарці.
Здавалося, що це не Дарка і Тарас,
Немов би повернувся час
І це вона з Аскольдом,
Безмежно вічно молода,
Хоча і зараз не стара,
Але завжди, огорне туга,
Коли згадаєш молодості друга,
Що час у себе все ввібрав.