Наталя Лапіна - Зодчий із пекла

Надія взялася за ручку пересувного столичка:

– Я ніколи в такі речі не вірила. Але й нормальних пояснень знайти не можу. Все це нелогічно й нераціонально. Тимофіївна каже: привиди. Ніби тут і за німців щось таке бачили й чули. Привиди окупантів перебили.

– Точно – привиди?

– Не знаю. Може, й партизани.

Ярижський засунув мізинець у ліве вухо й енергійно там почухав.

– Сантехнік тут був?

– Сьогодні вранці, – видихнула Ольга Володимирівна.

– І вчора, і позавчора, – додала Щукіна.

– І що?

– Нічого, працює справно. Ми разом перевіряли. До Семенича претензій немає.

– А інші унітази? Вони ж усі від однієї фірми.

– Інші працюють бездоганно.

– Бездоганно, хе-хе, – Ярижський підвівся й похлопав себе по добротному черевцю:

– Ну, гаразд. Я відтепер частіше вдома буду, принаймні ночуватиму. Може, також щось почую. Італійською, хе-хе.

У цей момент на другому поверсі грюкнуло.

Кирило Іванович першим вискочив із залу й кинувся нагору, боляче вдарившись коліном об масивний низький стіл та трохи не перекинувши столичок на коліщатках.

На сходах почув: хтось спускає воду. В його особистому туалеті! Куди можна потрапити лише через кабінет!

Влетів туди захеканий, сердитий.

Нікого.

Схований у бордово-кахляній стіні бачок із шумом наповнювався водою. У довгому бульканні час від часу можна було розібрати щось подібне до слів: «…ика шкода… злочи… держа…» – потім усе стихло.

– Ну, що я казала! – переможно з’явилася за його спиною Ольга Володимирівна. – Подивись у бібліотеці – стілець упав. І лежить. І нікого! Ну? Зрозумів тепер?

Чоловік відсторонив її з дороги однією рукою, наче неживу річ, і рішуче попрямував до бібліотеки, розташованої поруч, за стіною кабінету.

Стілець лежав просто на проході, ніби його хтось зачепив, поспішаючи. Чудовий стілець, новий, з оббитою шовком овальною спинкою та гнутими ніжками. Зроблений на замовлення за кресленнями модного дизайнера у стилі ампір.

Розлючений господар обвів несамовитим поглядом усе приміщення:

– Ну… Стерво! Хай тільки попадешся! Капєц буде! Нахрєн!

І поліз до кишені по телефон – викликати охоронця.

Поки він, поспішно маршируючи сходами й кімнатами та візуально обстежуючи їх, по мобільному наказував охоронцеві ще раз обійти навколо дому й придивитися до слідів, економка Щукіна підняла й поставила на місце стільця. Вирівняла кілька книжок, корінці яких недбало повисовувалися з акуратної шеренги.

Помітила на великому декоративному глобусі криво приліплений світло-зелений стікер. На ньому недбалим почерком було написано: « Світ – неосяжний, але ти не сховаєшся ніде ». Надя взяла листочок й порівняла з тими, що, склеєні між собою, лежали біля комп’ютера: так, звідси. І, схоже, писали цією ручкою, яку забули повернути в держак. Вона поклала стікер до кишені фартуха, замислилась. Потім повільно пішла до залу й повагом спустилася до кухні.

Ярижський ж уже закінчив свій поспішний обхід і, зупинившись у їдальні, тихо спитав дружину, що зайшла слідом за ним:

– Ти переконана, що це не жарти когось із обслуги?

Вона розвела руками:

– Та ж нікого поблизу не було…

– А де Алінка?

– Я її сьогодні раніше відпустила. В якогось там приятеля день народження.

– Ти приглядай за ними… Не подобається мені все це.

– А мені більше, ніж не подобається. Мені страшно, повір.

За вікном голосно й зловісно каркнула ворона. Упав з гілки великий кавалок важкого мокрого снігу. Але помітила це тільки Надя Щукіна, що якраз визирнула з вікна величезної кухні, напханої найновітнішою побутовою технікою. Вона неуважливо сказала Тимофіївні, яка відпочивала за чаєм після праведних прибиральницьких трудів:

– Сьогодні вдень… Уперше…

– Га?

– Сьогодні це сталося вдень. З унітазом.

– Казала я: тікати звідси треба. Не озираючись!

– Куди? – Щукіна відійшла од вікна й почала мити келишок, тарілочки та чашечку.

– А де платять хоч і менше, зате життя спокійніше, – стара Тимофіївна широко розставила ноги, що аж гули від утоми, й не поспішала йти додому.

– Карр! – голосно погодилась з нею ворона за вікном.

– Карр! Карр! – відгукнулися з усіх боків її сородичі.

Надя зітхнула:

– Мені дочку вчити треба… Сама знаєш, за кожну копійчину воювати доводиться.

Ворони злетіли дружною зграєю й закружляли над парком, зловісне каркання сповнило тремтінням холодне зимове повітря.