Наталя Лапіна - Зодчий із пекла

Автостанція виявилася сірою й типовою: безлика скляна коробка, що складалася зі скріплених металевим каркасом сірих, наче й ніколи не митих величезних шибок. Два зачовгані газончики, два безнадійно кульгавих від довгих негод кіоски й таке ж сумовите скляне кафе з «підходящою» назвою – «Версаль».

Тільки сніг прикрашає цю немальовничу місцевість, його вже багатенько нападало – по щиколотку.

На позначених лише бордюрами платформах – кілька обшарпаних дідусів, підтоптаних молодиць та невизначеного віку бабів зі щільно набитими відрами й сумками. Відвертаються од вітру, лають холоднечу, ціни, керівників, транспорт, уряд… За кіоском ховаються двоє худеньких хлопчат у чорно-коричневих пальтах, жовто-зелених штанятах та кросівках, що були колись білими. Звісно ж, курять.

Вітер пронизує до кісток, нечисленні сніжинки гостро колють обличчя. Але до середини вокзалу Боря Цокотюха заходити не хоче. Схоже, там холодніше, ніж на дворі. Крижані протяги – від бетонної підлоги до туманної імли височезної стелі. Затхлим запахом поту віє від стін та старих пластикових крісел.

І огидне бахкання промерзлих металевих дверей.

А він сподівався, що останні залізні двері зачинилися за ним сьогодні вранці. У зловісному тамбурі на прохідній колонії. Спочатку заскреготали засуви ззаду. Довга-предовга пауза. І лише по ній зарипіли металеві завіси перед ним.

Він не сіпнувся, не побіг. Затримався на якусь мить. І тоді рушив повагом. На негнучких дерев’яних ногах.

Вийшов. Старанно, від щирого серця вдихнув повітря свободи. І попрямував у бік автостанції – якихось п’ять-шість кілометрів. Боря добре знав – куди. Майже п’ять років щодня подумки проходив цим маршрутом. Уявляв його – наче радісну сонячну подорож. Мріяв про неї. Марив нею. І ось нарешті – амністія.

І ось – довкруж зимно й похмуро, і замість радості – зіщулена стурбованість. І дрижаки на відкритій усім вітрам платформі. А від морозу – тільки стара благенька курточка, під засмальцьованою на згинах плащівкою – збитий грудками сінтіпон, вона вже скоріше демісезонна, про її зимове минуле нагадує лише комір зі штучного хутра. Чорна в’язана шапочка, гострий зголоднілий погляд, нервово напружені плечі – кожен запросто здогадається, звідки він: два останніх роки ХХ століття й три перших у ХХІ привів за ґратами.

Коли поткнувся до малесенького глибоко зануреного в стіну віконця, касирка непривітно штрикнула сполоханим поглядом:

– Хвилин через десять-п’ятнадцять буде приватний мікроавтобус. Проходящий. В будень там завжди єсть місця. Але в них дорого. У піввосьмої буде ще харківський, рейсовий. Тоже проходящий. Ждіть.

Ждати він не хотів. Різниця в ціні здалася незначною. Звісно, він не збирався отак відразу розтринькувати останню копійку, але вирішив виїхати звідси якомога скоріше. Якщо навіть не буде вільних місць, завжди можна домовитися з водієм.

Але стояв він вже півгодини, а мікроавтобуса й видко не було. Натомість, натужно пихкаючи мотором, під’їхав старенький «ПАЗик», і в нього, трошки попхавшись і посперечавшись для годиться, мирно всілися сільські дядьки й тітки зі своїми незмінними торбами та відрами. Дверцята зі скрипом стулилися, й вони швидко рушили чи то в Пронозівку, чи в Калатозівку – туди, де на них чекають рідні домочадці та теплі кімнати, де вони будуть господарями життя, а не надокучливими пасажирами, як на цьому Богом забутому вокзальчику.

Маленькі курці також подалися додому. Стало зовсім пусто.

І безжальний цвях, який він носив у серці останні роки, знову почав пекти. Як завжди, коли на душі порожньо, темно, самотньо… Коли ось так насувається похмурий вечір. Вітер. Хмари. Сніг. І тьмяне чуже світло з промерзлих вікон.

Коли він, остаточно змерзнувши, вирішив-таки податися до злиденного «Версалю», на станційне подвір’я несподівано влетів яскраво-фіолетовий мікроавтобус. Загальмував збоку, наче не хотів мати з цією безглуздою автостанцією нічого спільного.

М’яко чмокнули дверцята, й до туалету повагом посунули кілька гарно вбраних пасажирів.

Половина місць виявилася незайнятими, тому пузатий водій одразу погодився взяти Бориса, хоча й зиркнув на нього недоброзичливим оком та зажадав гроші наперед.

Він, стоячи на морозі й хуртовині, люто длубався в кишенях, шукаючи гаманця. Сердито тицьнув гроші в долоню шоферові. Довго струшував з одягу та черевиків сніг і нарешті пройшов у кінець салону, де диванчиком з’єдналися чотири сидіння. Поставив біля ніг майже порожню сумку.