Мирослав Дочинець: Лис та інші детективні історії.

— Як це мило. Тепер я розумію — ви журналіст-натураліст.

— Я збирач золотого пилку. Ось на ваших віях тремтить декілька таких пилинок.

— Це пудра від тіней для повік тремтить там, де не слід. Результат поквапливого макіяжу. Беріть ще меду, бо я поспішаю з паперами на підпис, — кивнула на сусідню крамницю.

— «Золото тигра» — це філія вашого дитбудинку? — діловито поцікавився він.

— Ні, тут працює дружина нашого директора. А він тепер у відпустці. То ми передаємо невідкладні документи через неї.

— Що ж, не буду ані на секунду затримувати вашу невідкладну місію, — підвівся, загорнув пляшку в серветку і вклав у її руку.

Зблизька вона здавалася вищою.

— Спасибі за врятований мед, — посміхнулася дівчина. — У мене часто падають речі з рук.

«Я знаю», — шепнув їй навздогін.

Сів за столик і розтулив кулак. На долоні лежав крихітний годинничок з браслетом-змійкою. «Пробач, Тата, ти так довго відучував мене від цього, але зараз я мусив це зробити». Позолота на корпусі де-не-де стерлася, на тильному боці було вигравірувано «Яночці від мами в день повноліття».

— Ви знаєте, що таке повноліття? — спитав він письменника, який покинув читати газету й споглядав фестивальну метушню.

Той уважно подивився на нього сумними очима:

— Повноліття — це коли в тебе повно літ і мало осеней та зим. Це не про нас із вами.

Йому сподобалася відповідь письменника і не хотілося на цьому завершувати розмову.

— Ви, мабуть, знаєте і як вибрати добрий мед.

— Ніхто цього не знає. Щонайменше половина меду тут — фальсифікат.

— Невже і бджоли фальшують?

— З допомогою людей. Цукровим сиропом їм легше забити стільники, ніж нектаром із різнотрав'я, який треба шукати за кілометри від вулика. І тут індустрія. Шукайте мед, що різко пахне, не найкраще виглядає, найбільше зацукрений і найменше солодкий.

— Тобто все навпаки. Не як у людей.

— Тобто — все як у природи.

Він не розумів, чому в цьому містечку їздять на автомобілях. Причому густо, тісно, в три ряди. Таке враження, що ляльковий театр напхали залізяччям, яке гарчить, курить і рухається по кілька метрів за хвилину. Автомобілі випадали з органічного ансамблю міста, як чужорідні деталі. Душа міста верталася в рідні мури лише вночі і грілася в затишку під кулястими бароковими гронами ліхтарів.

Він ходив тут пішки. Ходив, не знаючи вулиць, сув'язі провулків та численних двориків, які тут називали дуфортами. Все тут було своє, і слова теж. І всі вулиці, якими б він не ходив, дивним чином вели його до стіни-панно з обчухраними кахлями. До околичного сиротинця.

— Доброго вечора. Не сподівався вже застати вас у такий час.

Консультант директора лячно скинула очі — двоє пухнастих джмеликів.

— Ви мене налякали. Я не почула, як ви увійшли.

Годинник ліг на розкладені папери.

— Оце так! — вигукнула вона.

— Ви пішли, а годинник лежав біля стільця. Я подумав, що ваш.

— Мамин подарунок. Я його дуже люблю, хоча це й стара модель. Не модна вже.

— Хіба гарні речі виходять з моди? Тим більше, коли вони тобі дорогі.

Вона хитнула головою:

— Ви сьогодні вже вдруге мене виручаєте.

— Пусте, — відмахнувся він. — Хоч якась тут користь від мене…

— Він не знав, що далі казати. І вона не знала.

— Ну ось, — нарешті розвів руками, — годинника вам повернув. Тепер час знову працює на вас. І водночас є нагода попрощатися перед від'їздом.

— Уже від'їжджаєте? — якось по-дитячому спитала вона.

— А що мені залишається? Ваш директор дав зрозуміти, що розраховувати на інформацію — безнадійна справа. Та й чекати довго я не маю часу. Доведеться брати якусь іншу тему. Шкода, але…

Вони дивилися одне на одного трішки збентежено, як завжди буває, коли затягується прощання малознайомих людей. Він прочитав на її пластиковому бейджі «Я. Синичка».

— Ви — Синичка. Ось і познайомились на прощання.

— Я Яніна Сергіївна.

— Це я можу забути. Я пам'ятатиму вас як Синичку.

Вона не знала, що відповісти. Це був добрий знак. І він знав, що вона скаже за хвилину. Не знав тільки, як це буде сформульовано.

— А може, не все так безнадійно, — почала вона. — Може, я чимось зможу допомогти. Хоча це не мої, звичайно, повноваження.

— На жодні повноваження ми не зазіхаємо. Читачів цікавить, як дитина потрапляє в сиротинець, як її всиновлюють. І все. На конкретному прикладі. Нам дали в МВС картку однієї типової особи. Щоб простежити біографію у зворотному напрямі. Я розумію: це клопоти, порпання в архіві. Але редакція в таких випадках іде на витрати. Ми готові заплатити.