Євгенія Кононенко - Імітація

Він розшукав світлину, де її зафіксовано тридцятилітньою. Ось вона заплела своє розкішне волосся у дві кіски і, сміючись, тримає їх обома руками. Він любив це фото. Ніхто не скаже, що пані тридцять і що в неї десятирічний син. Втім, коли їй виповнилося фатальні тридцять сім, а сину Юркові в далекому Лондоні — сімнадцять, вона також виглядала неприродно молодо і навіть іноді неповажно...

Екран комп’ютера знову закрився чорним полем із барвистими мінливими кубиками. Він клацнув мишкою, перечитав некролог, виправив помилки. Підписався підтекстом: Олександр Риженко.

Треба їхати. За вікном знову дзеленчить трамвай. І граблі стирчать з вікна на протилежному боці вулиці під тим самим кутом, як завжди. Але йому здалося, що самі граблі поміняли. Вистромили якісь трохи новіші. Бо ті мали зовсім зітліти і впасти комусь на голову. Вочевидь, це не входило в наміри власника.

Ларисі Лавриненко теж подзвонили з популярної газети на предмет некролога:

— Ми знаємо, ви товаришували з нею. Нам би хотілось не банальний текст, а щось оригінальне — все-таки жіноче перо. У нас є можливість кольорового друку, може, ви б нам щось запропонували?

Лариса швидко накидала текст для газети.

Талант добирати таланти

Мар’яна Хрипович любила коштовні прикраси і розумілася на них. У неї були і сережки з діамантами, і каблучка зі смарагдом. Але найкоштовнішою прикрасою людини вона завжди вважала талант, той особливий вогник, що спонукає людину створювати те, чого раніше в світі не було. Не всім дається той коштовний дар. І тому він є особливим, потребує захисту й уваги. Талант є надбанням нації, так само, як корисні копалини є надбанням держави. Держава має уміло використовувати свої природні ресурси. Нація повинна берегти свої таланти.

Ніяка нація не народжує стільки талантів, як Україна. І ніяка нація не ставиться до них так недбало, як Україна. Протягом сторіч поневіряються по світу обдаровані українці і гинуть у злиднях під свист і регіт своєї, української, або чужорідної сірості. І тільки зусилля одиниць рятують їх від загибелі. До числа таких обранців, що знають достеменну ціну таланту, і належала мистецтвознавець і громадянка України Мар’яна Хрипович.

Ми з Мар’яною часто обговорювали вічні глобальні проблеми. Мар’яна не вірила ні в потойбічний світ, ні в переселення душ. Життя є тільке одне, тільки в цьому тілі, тільки в цьому часі, тільки в цьому просторі. Наше життя сумне й непоправно коротке. Але мистецтво спроможне примирити нас із неминучим зникненням у тій темній безодні, з якої ми на коротку мить прийшли в цей світ. Тільки художник, поет, композитор, актор у хвилини натхнення, створюючи новий світ, на коротку мить підноситься до Творця.

— А як же ті, хто не має дивовижного дару творити? — запитувала я в Мар’яни Хрипович. — Невже їхнє життя безнадійно нездале й сіре? — Ні, — відповідала Мар’яна, — не всім дано творити, проте всім дано причащатися до висот, сприймаючи плоди натхненної праці обдарованих людей. Цю здатність має кожен, хто прийшов у цей світ, але в багатьох дар розуміти плоди чужого обдарування недорозвинений, приспаний недолугим життям, притлумлений суєтою суєт. Але, коли людина здатна споживати продукти мистецтва, вона стає співучасником творчого процесу.

— Моя мрія — талантоцентричний всесвіт, — любила повторювати Мар’яна Хрипович. — Якщо людство навчиться шанувати талант як своє найбільше надбання — замість того, щоб робити комерцію на окремих обдарованих особистостях — тоді все буде добре.

Нікого не можна навчити творити, але всіх без винятку треба вчити шанувати творчість. Людина, зрештою, здатна виходити за межі повсякденного існування в граничне буття, сприймаючи чиюсь творчість. Усі повинні шанувати чужий талант, підтримувати нелегке існування обдарованої людини. Такою була найзаповітніша мрія Мар’яни Хрипович. Очевидно, то нездійсненна мрія. Великі мрії завжди нездійсненні. Але до останнього дня свого життя Мар’яна Хрипович працювала над її втіленням.

І ще такий постскриптум: якщо найбільш за все на світі Мар’яна любила талант, то найбільш за все ненавиділа підробку, фальшивку, імітацію.

Все своє коротке життя Мар’яна Хрипович віддала служінню справжньому мистецтву і боротьбі з усіма видами підробок під нього.

Поки Лариса писала свій текст, вона настільки пройнялася його пафосом, що почала схлипувати і ковтати сльози. Вічна пам’ять! Хай їй буде земля пухом! Втім, вона ще не в землі. Між іншим, а коли похорон? До фундації додзвонитися неможливо. Лариса вирішила по дорозі до редакції забігти до GIFTED CHILD INTERNATIONAL, узяти які-небудь кольорові картинки, що ілюстрували би багатогранну діяльність небіжчиці, а заодно довідатись про прощання і похорон.