Анна Хома: Терези

Хто ж знав, що тонка нитка між ними виявиться такою міцною і витримає випробування не тільки відстанню, а й часом?

А моя люба подруга замість того, щоб повернутися на роботу, де ми збиралися повісити на неї всіх собак, усі сфальшовані нами документи, упала в ще більшу сплячку і ніяк не хотіла прокидатись.

Виходить, вони просто обвели нас довкола пальця! Так, наче наперед змовилися. Так, наче ту їхню нитку і справді неможливо розірвати…

Лешек саме був на зміні, коли я йому зателефонувала.. Ідея цього дзвінка спала мені випадково, то був наче пробний камінь, щоб виявити слабкі місця цього борця за справедливість. Аж раптом мій телефонний дзвінок зробив те, чого ми ніяк не очікували: він усунув головного ворога і наш шлях знову став вільним. Мав би стати…

Я ось що думаю: невже той телефонний дзвінок і був моєю головною помилкою?

«Лешеку, це Марта, вибач, що я тобі телефоную о такій пізній годині, та ще й на роботу, телефоную бо… не можу мовчати. Я щойно від Олесі. Сьогодні роковини тих жахливих подій, ти ж знаєш. Вона напилася і все мені розповіла. Нарешті. Виявляється, тоді вночі в Карпатах вони її зґвалтували, обоє. Орк і Макс. Ти мене чуєш, Лешеку?.. Ти можеш це уявити? Я ні. Чому ти тоді поїхав до Львова? Вона постійно мене про це запитувала. Чому ти не залишився з нею, чому не захистив її від них? Чому взагалі запросив її туди?.. Нікому не кажи про це, а їй тим паче. Вибач, але я не можу мовчати, я мусила тобі про це розповісти, хоча вона просила – нікому…»

І все з того моменту пішло не так. Лешекова смерть запустила якийсь незрозумілий нам механізм, який не можна було зупинити. Наче всі сили на світі, навіть ворожі одна одній, об’єдналися, щоб нас згубити.

А може, ми справді розгнівали богів?

Вітер жалібно заскрипів хвірткою. Тут завжди було вітряно. А може, тільки тоді, коли вона сюди приходила?

Продавець вінків кинувся затягувати свій товар до павільйону, бо вітер шарпав чорні стрічки і намагався видерти вплетені у штучну хвою штучні квіти.

Тамара Василівна пройшла у ворота і рушила алеєю вздовж могил до своїх.

Часто тут бувала, тому і на чоловіковій могилі, а тим паче – на могилі сина, все було прибрано, цвіли чорнобривці і півонії, а пам’ятники, здавалося, жили своїм життям і – тільки коли вона приходила – завмирали, уважно слухаючи її розповіді.

Цього разу вона була відсутня аж цілий місяць, тому пам’ятникам було цікаво, що ж там відбулося за цей час у світі живих?

– Знаєте, Васю, Лешеку, я вперше у житті дозволила собі поїхати у Трускавець на відпочинок. Ви не повірите, знайшла там собі подругу і ми вдвох із нею ходили на водопій: зранку, в обід і ввечері. І годували нас непогано, і навіть танці влаштовували для таких підстаркуватих пань, як ми.

Тамара Василівна стиха засміялася, присівши на лавочку перед могилами.

– А приїхала – і мені одразу новину: «Конвалія» збанкрутувала, уявляєш, Лешеку? Така потужна фірма була! Кажуть, її придбав банк за борги. Шкода, мені твій шеф одразу сподобався, але я тоді була в такому стані, що накинулася на нього. Та хіба він винен? Скажу я вам, треба було трохи економити, а не тринькати направо й наліво. Твої хлопці мені розповідали, що він кредитів багато набрав, а тут криза… Якби ж то знав, де упадеш…

Тут вона побачила бур’яни на могилах і взялася виполювати їх. Потім знову сіла і витерла руки серветкою.

– Олеся вже закінчує вашу фармацію. То нічого, що заочно, зате в аптеці працює, досвіду набирається. Але ніяк не хоче відпустити довге волосся, а ти ж пам’ятаєш, яке воно гарне у неї було! А вона сміється, каже, що з короткою стрижкою їй легше по життю…

Жінка замовкла, і стало чути, як вітер торохкотить десь бляшанкою об камінь.

– Ой, я ж Максима недавно бачила, думаю, що ж я мала тобі сказати, синку?! Свою аптеку відкриває. Каже, набридло працювати на когось. А я все думаю, чому ж ти йому не зателефонував тоді вночі, ви б разом обов’язково щось придумали? Таких, як ви, друзів ще треба було пошукати. – Вона витерла хусточкою очі. – Що тоді трапилося, чи довідаюсь я коли-небудь?..

Запала тиша.

– Мало не забула! Щось із пам’яттю останнім часом все гірше… Ти не повіриш, я сама не повірила, коли Макс сказав, що восени збирається… Ой, ну хто ж це там? Мушу відповісти, алло…

Тамара Василівна коротко поговорила по мобільному і хутко звелася на ноги.

– Ну що ж, мої хороші, мушу бігти, оце з банку телефонували, ви ж знаєте, у мене там депозит, його сьогодні треба переоформлювати, от думаю, може, в долари перевести, хоча в доларах менший відсоток, але так надійніше. Ти ж мені ніколи даремно не снишся, Васю, я тебе знаю. Та й рік тринадцятий, хоча то все забобони, але хто його зна… Ох, уже п’ять років, як тебе нема, мій синочку, як час летить…