Анна Хома: Терези

Фірму його життя…

Але зараз навіть вона його не тішила. І він знав чому.

Залишилася одна вкрай важлива справа, яку він ніяк не може завершити. Щось весь час йому заважає. І поки він не поставить у ній крапку – не бачити йому спокою.

Про любов він уже навіть і не мріяв.

…Крісло під його вагою заскрипіло. Було його особистим кріслом, широким, шкіряним, ніхто інший у це крісло сідати не смів. Широчезний дубовий стіл вміщав у своїх надрах купу важливого мотлоху, зверху стояв монітор з тридцятидюймовою діагоналлю, чорна клавіатура зручно підлаштовувалася під його долоні, зі скрипом витримуючи його натиск і намагаючись час від часу пропускати букви і розділові знаки, щоб зайвий раз його подратувати.

Системний блок губився десь унизу, так само як багатогніздовий перехідник із запобіжником та лазерний кольоровий принтер фірми «Кенон». Пляшка «Боржомі», ручка Паркер із золотим пером у масивному тримачі, записник з тисненою золотом назвою й логотипом його фірми і перекидний календар – цього року з лікарськими травами – завжди були напохваті, точно на своїх місцях. Фото дружини з дітьми у кришталевій рамці з вкрапленнями срібла дивилося на нього скоса з правого боку столу.

Більше нічого на столі не було. Зовсім. Жодних папірчиків, скріпок чи файлів. Педант у всьому, він інколи задумувався над тим, як би було добре стати байдужим до всіх життєвих дрібниць і зосередитися на головній меті свого життя.

Але як тут зосередишся, коли ці дрібниці щосили намагаються збити тебе з праведного шляху, вигулькуючи де і коли ти найменше їх сподіваєшся?

От і сьогодні він мусив скасувати куплені квитки на літак до Індії – країни-партнера, країни хаосу, країни, яку не зміг забути. Тому збирався поїхати ще раз. Індія стала його нав’язливою ідеєю.

А він мусив усе скасувати. Сьогодні о п’ятій ранку. Наче сам собі наступив на горло. Або хтось допоміг.

Олександр підвівся і рушив було до виходу. Але на півдорозі передумав і підійшов до вікна. Усі почуття були загострені, як ніколи. Ноги відчували пружність бежевого ковроліну, наче то був мох у лісових нетрях. Очі шукали серед білих тонів кабінету якісь темні підозрілі плями. Підшлункова прискореними темпами переробляла введений перед вимушеним сніданком інсулін, намагаючись не підняти рівень глюкози до небезпечних величин.

Він це відчував. За багато років хвороби навчився з нею співіснувати. Знав, коли треба пригальмувати, а коли можна дозволити собі трішки зайвого, розраховував дозу ліків не гірше за калькулятор, вмів передбачити мить, коли підступна сухість заповнить його зсередини і жодна розхвалена вода не допоможе, скільки б ти її не випив. Реклама брехала.

Умів, знав і відчував. Але сьогодні на це не зважав. Доньки забезпечені, дружина теж не бідуватиме. Залишилося довести одну справу до завершення – і можна на спочинок…

Хоча… чи не зарано він себе ховає?

Золотаві вертикальні тканинні жалюзі знехотя піддалися його рухам, повертаючись трохи навскіс.

Він обережно визирнув крізь утворені шпарини у двір.

Прямокутний колодязь, оточений зусібіч спорудами, які зводились під його невсипущим оком, був заасфальтований та мав каналізаційні стоки (як часто ці стоки засмічувалися, знав тільки він і сантехнік. Хоча власникам фірм і не обов’язково знати такі дурниці, але він був у курсі всього. Від засмічених стоків до термінів оплати за кожним найменшим кредитом).

Адмінкорпус, де розміщувався його кабінет та кабінети його замів, юристів, програмістів і решти нероб, виходив вікнами на двоповерхову бухгалтерію. Праворуч над пропускним пунктом з одного боку розміщувалося кафе з конференц-залою, а з іншого – гуртовий відділ; ліворуч у глибині, за парковкою для машин, – величезний триповерховий склад медикаментів та педевешного товару, адже препарати медичного призначення не обкладаються податком на додану вартість і їх слід зберігати окремо.

Зараз біля складу стояв розгублений охоронець у формі, а нічна зміна у синіх куртках, потираючи очі, товклася при вході, отримавши недвозначну заборону заходити всередину.

Понеділок почався не найкраще.

Спали, йолопи. А вам же заборонено спати, хіба не знаєте?

Фірма прокинулася. Раптово, занадто рано і не за планом. Фірма, яку Олександр уважав своєю. Багато років уважав. А вона все одно викинула коника, якого він не чекав. Багаторічна війна завершилася його повною поразкою.

Роберт Кіосакі любив повторювати, що наймані працівники завжди будуть з іншого боку барикад, аніж той, хто їх наймає. І вони ніколи не знайдуть спільної мови. Бо одним потрібно менше працювати, але отримувати за своє неробство щоразу більше грошей, а іншим потрібні хороші віддані працівники, які будуть днювати і ночувати на роботі й не вимагатимуть за це платні. Антагонізм бажань. Протилежність можливостей. Класова ненависть. Хоча те останнє було з іншої науки. Тієї, що давно канула в безвість.