Джон Гришэм - Джон Ґрішем. Інформатор

— Ми поки не висуваємо жодних припущень.

— Це хороший початок.

Вітерець нарешті стих, і хиткий вентилятор, що гуркотів над столом, почав приносити більше користі. Меєрс, мабуть, був останнім у цій компанії, хто зрозумів, що їхній одяг уже почав, липнути до шкіри. Оскільки він був організатором цього невеличкого зібрання, то взяв ініціативу в свої руки:

— Як щодо прогулянки до ресторану? Я б чогось випив, — запропонував він. — Тут є бар неподалік із великим вибором алкогольних коктейлів.

Він підхопив шкіряну оливкового кольору сумку. Вона була вже поношена, але все ж він носив її з собою. Лейсі стало цікаво, що там усередині. Маленький пістолет? Готівка? Фальшивий паспорт? Можливо, ще одна папка?

Вони йшли уздовж причалу, і раптом Лейсі поцікавилась:

— Ви часто буваєте в тому барі?

— Я краще не буду відповідати, — сказав Меєрс.

В цю мить Лейсі пошкодувала про свої слова. Вона мала справу з людиною-невидимкою, яка вважала себе всюдисущою, це вам не якийсь моряк, що плаває від порту до порту. Г’юго похитав головою. Лейсі подумки дала собі стусана.

У ресторані було майже порожньо. Детективи і Маєрс сіли за столик посередині зали з видом на гавань. Після тривалого перебування на вулиці повітря у приміщенні здавалося аж надто прохолодним. Г’юго і Лейсі замовили холодний чай, а Маєрс — каву. Вони були самі, а тому ніхто не міг їх підслухати.

— А якщо я скажу вам, що ми все ще сумніваємося, чи варто братися за цю справу? — запитав Г’юго.

— Тоді я відповім, що доведеться перейти до плану Б, хоча мені цього дуже не хотілося б. План Б передбачає залучення преси, декого з моїх знайомих репортерів. На жаль, я не можу назвати їх надійними людьми. Одного звати Мобіль, другого — Маямі. Я думаю, їх досить просто залякати.

— А чому ви думаєте, що нас ніхто не залякає, містере Маєрс? — запитала Лейсі. — Ми вже сказали, що не працювали раніше зі справами, які стосувалися гангстерів. Хоча іншої роботи нам не бракує.

— Не сумніваюсь, що так і є. Поганих суддів завжди вистачало.

— Насправді їх не так уже й багато, лише кілька випадків. Але розгніваних позивачів не бракує, тому ми завжди маємо роботу. Багато скарг, більшість із яких виявляються безпідставним.

— Звісно. — Меєрс зняв «авіатори» і поклав на стіл. Його очі почервоніли, як у пияка, повіки набрякли. Шкіра навколо очей була дуже бліда. Через цей контраст він був схожим на єнота. Одразу стало зрозуміло, чому він рідко знімає окуляри. Меєрс іще раз окинув поглядом ресторан, щоб упевнитися, що за ним ніхто не спостерігає. Було помітно, що після цього йому одразу трохи полегшало.

— То що там із тією бандою, «великими рибами»? — нагадав Г’юго.

— Хочеш дізнатись усю історію, чи не так? — містер Маєрс задоволено усміхнувся, так наче саме цього й чекав.

— Це ви почали.

— Дійсно.

Офіціант залишив напої на столі й пішов. Маєрс відпив ковток і почав:

— Історія ця розпочалася близько п’ятдесяти років тому. Компанія поганих хлопчаків із Арканзасу, Міссісіпі й Луїзіани, що стали на криву доріжку, почала провадити оборудки всюди, де можна було підкупити шерифа. До кола інтересів цих хлопців входили торгівля алкоголем, проституція, азартні ігри й інші старомодні гріхи. Звісно, все це супроводжували численні бійки та певна кількість покійників. Для своїх темних справ банда найчастіше обирала віддалені й малолюдні місцини на межі штатів. Коли місцевим жителям це набридало, вони обирали нового шерифа — і головорізи залишали місто. Через деякий час вони знайшли собі пристанище на березі ріки Міссісіпі, неподалік від міст Білоксі та Ґалфпорт. Багатьох із них застрелили, ще більше засудили й відправили до в’язниці. До кінця 1980-х гангстерів із початкового складу практично не залишилось, однак у них з’явилось кілька молодих послідовників. Легалізація азартних ігор у Білоксі серйозно нашкодила бізнесу цієї зграї. Хлопці переїхали до Флориди й відкрили для себе усі переваги фіктивних земельних угод разом із можливістю отримання вражаючого прибутку від продажу кокаїну. На цьому вони заробили багато грошей, славу та стали відомими як Прибережна мафія.

Г’юго здивовано хитав головою:

— Я виріс на півночі Флориди, закінчив там школу та юридичний університет, усе моє життя пройшло там. До того ж останніх десять років я розслідую випадки судової корупції, але ніколи не чув про Прибережну мафію.

— Вони себе не рекламують, тому їхні імена в газеті не прочитаєш. Сумніваюсь, що за останніх десять років хоча б когось із них заарештовували. Це невелика організація, дуже згуртована й дисциплінована. Я підозрюю, що більшість її членів — кровні родичі. Можливо, з часом мафію розігнали б, а усіх причетних до її оборудок відправили б до в’язниці, якби не одна людина. Цього чоловіка звали Омар. Негідник іще той, але дуже розумний. У середині 1980-х років Омар очолював банду на півдні Флориди. Тоді цей регіон був відомий ж епіцентр наркотрафіку. Бізнес процвітав, аж поки мафіозі не перейшли дорогу одним колумбійцям. Омара підстрелили. Його брат теж отримав поранення, і воно стало для нього смертельним. Тіло хлопця так і не знайшли. Банда втекла з Маямі, але Флориду не залишила. Омар був кримінальним генієм. Близько двадцяти років тому йому спала на думку ідея створити казино на землі індіанців.