Джон Гришэм - Джон Ґрішем. Інформатор

— Я слухаю.

Чоловічий голос відповів:

— Ми домовлялись, що прийдеш ти, — це був Рейді.

— Так, домовлялись. А ще ми домовились про ланч опівдні.

На кілька секунд запала тиша, потім співрозмовник сказав:

— Я на стоянці для яхт, у кінці Кінг-стріт, що за три квартали звідси. Скажи своєму другові, нехай зникне, тоді поговоримо.

— Послухай Ренді, я не коп, а тому не буду гратися з тобою в ці шпигунські ігри. І я хочу знати твоє справжнє ім’я.

— Справедливо.

Вона поклала слухавку і пробурмотіла:

— Справедливо...

Біля причалу стояло багато екскурсійних катерів і кілька рибальських човнів; вони то підпливали до берега, то знову відпливали. З великого понтона зійшла шумна компанія туристів. У ресторані з патіо на березі вирувало життя. А на чартерному човні команда драїла палуби та начищала все до блиску, готуючись до рейсу.

Лейсі прогулювалася вздовж стоянки для яхт у пошуках людини, якої ніколи раніше не бачила. Попереду, біля паливного насоса, стояв якийсь підстаркуватий волоцюга. Він махнув рукою і злегка кивнув. Дівчина відповіла таким само кивком і попрямувала до нього. Чоловікові на вигляд було років шістдесят, з-під панами в нього вибивалося сиве волосся. Він був вбраний у шорти, сандалі та яскраву квітчасту сорочку. Шкіра у нього була аж надто бронзова — так засмагають люди, які багато часу проводять на сонці. Очі ховалися за окулярами-«авіаторами». З широкою усмішкою він ступив крок назустріч і промовив:

— Ви, мабуть, і є Лейсі Стольц.

— Так, а ви? — запитала вона, потискаючи йому руку.

— Ремсі Мікс. Приємно познайомитись.

— Навзаєм. Ми мали зустрітись опівдні.

— Перепрошую. Я мав невеличкі неприємності з човном.

Він кинув головою у бік великого моторного човна, що стояв у кінці причалу. Не найбільший човен серед усіх пришвартованих тут, але й малим його важко було назвати.

— Ми можемо поговорити там, — запропонував він.

— На яхті?

— Звісно, там нас ніхто не потурбує.

Лейсі подумала, що усамітнитися на човні з абсолютно незнайомою людиною — це не найкраще рішення. Поки вона зволікала з відповіддю, Мікс запитав:

— Хто той чорний хлопець?

Він дивився у напрямку Кінг-стріт. Лейсі повернулися в той бік і побачила Г’юго, який неквапно прогулювався в натовпі туристів неподалік від гавані.

— Це мій колега, — відповіла вона.

— Він тебе охороняє?

— Мені не потрібен охоронець, містере Мікс. У нас немає при собі зброї, але мій друг може скинути вас у воду за дві секунди.

— Сподіваюсь, до цього не дійде. Я прийшов із миром.

— Приємно чути. Я спущусь у човен лише за умови, що він залишиться там, де є. Якщо ви заведете двигун, вважайте, що зустрічі не було.

— Згода.

Лейсі пройшла за Ремсі по пірсу, минаючи ряди вітрильних суден, які, здавалося, не виходили в море вже не один місяць. Нарешті вони підійшли до яхти з назвою, що дуже відповідала ситуації: «Конспірація». Мікс ступив на борт першим і подав своїй гості руку. На палубі, під полотняним навісом, стояли маленький дерев’яний столик і чотири складані стільці. Чоловік показав на них Лейсі й промовив:

— Ласкаво прошу на борт. Сідайте, будь ласка.

Дівчина швидко обвела поглядом все навкруги й найперше поцікавилась:

— Ми тут самі?

— Ну, не зовсім. У мене тут подруга, яка полюбляє морські прогулянки зі мною. Її звати Карліта. Бажаєте познайомитись?

— Лише якщо її якимось чином стосується те, що ви плануєте розповісти.

— Не стосується.

Мікс дивився на пристань, туди, де стояв, спершись на поручень, Г’юго й махав йому. Певно, таким чином він хотів показати, що спостерігає за ними. Мікс помахав у відповідь і сказав:

— Можна поставити вам питання?

— Прошу.

— Думаю, усе, про що я вам розповім, одразу ж стане відомо і містеру Хетчу, правильно?

— Він мій колега. Ми працюємо разом над розкриттям деяких справ, а можливо, й цієї. А звідки вам відомо його ім’я?

— Я вмію користуватися комп’ютером. Передивився ваш сайт. До речі, вам варто було б його оновити.

— Знаю. Нам зменшили фінансування.

— Не знаю, чому, але ім’я вашого друга здається мені знайомим.

— Він недовго грав у футбольній команді Флориди.

— Он воно що. Я й сам вболіваю за «Гейтор».

Лейсі нічого не відповіла. Для Півдня це була типова ситуація. Люди тут часто ставилися до університетських футбольних команд з якимось фанатизмом, який вона вважала аж надто надокучливим.

— Отож, він однаково про все дізнається? — вів далі Мікс.