Джон Гришэм - Фірма

Вантажівки підвезли бойовиків поближче. І партнери фірми, й співробітники патрулювали пляж. Озброєні чоловіки стукали в кожні двері.

О десятій годині тридцять п’ять хвилин Енді розписався за отримання бандеролі на ім’я Сема Форчуна. Роздивився уважно. Її відправила Доріс Ґрінвуд, було зазначено і адресу: номер 4040 на Поплар авеню у Мемфісі, штат Теннессі. Телефону не було. Енді був упевнений, що бандероль дуже цінна, й він на мить пожалкував, що втратить можливість заробити більше грошей. Та домовленість виконана, йому вже заплатили. Він озирнувся і побіг до номера.

За роки буремного життя Енді виробив у собі звичку рухатися швидко, переміщатися з тіні в тінь, по кутках, і триматися подалі від відкритого простору. Коли він звернув за ріг і зібрався пройти через стоянку, то одразу побачив, як у двері номера 21 стукали двійко чоловіків. Номер той був вільний, але Енді чоловіки здалися дуже підозрілими. На обох були однакові шорти, не підібрані як слід по розміру — ледь не спадали до колін — біла тканина майже зливалася з білизною незасмаглих ніг, один до поношених мокасин одягнув темні шкарпетки; на другому були дешеві сандалі, і здавалося, що вони вже натерли йому ноги. На голови з бичачими шиями ті вдягли білі панами.

Енді на узбережжі вже провів шість місяців і міг вирізнити фальшивого туриста. Той, котрий гатив кулаком у двері, стукнув ще раз, і Енді побачив під сорочкою з кишені шортів виглядала рукоять пістолета.

Він швидко повернувся до свого кабінету і набрав номер кімнати 39, спитав Сема Форчуна.

— Це Сем. Слухаю.

— Семе, це Енді. Я в себе, коло стійки адміністратора. Ви не виглядайте, бо тут вздовж стоянки тиняються два підозрілих чоловіки, і стукають у кожні двері.

— Вони поліцейські?

— Не думаю. І не поселялися в нас.

— А де покоївки? — запитав Сем.

— В суботу вони раніше одинадцятої не приходять.

— Гаразд. Ми вимикаємо світло. Ти послідкуй за ними. А як заберуться звідси, то подзвони.

У темне вікно комірчини Енді спостерігав за тим, як незнайомці ходили від дверей до дверей, гупали в них і торсали за ручки дверей. З сорока кімнат в одинадцяти були пожильці. В 38 і 39 кімнатах на стукіт ніхто не відповів. Перевіривши всі, вони розвернулися й зникли в напрямку пляжу. Професійні вбивці. У нього в мотелі!

А через дорогу на автостоянці коло невеликого поля для гольфу Енді побачив ще одну пару фальшивих туристів, котрі вели розмову з чоловіком у білому фургоні. Тицяли пальцями то в один бік, то в другий, здається, про щось сперечалися. Він набрав телефон номеру Сема.

— Слухай, Семе, вони пішли. Та подібними їм тут аж кишить.

— Скільки їх?

— Просто перед собою на березі бачу двох. Вам би, приятелі, краще було вшиватися звідси.

— Заспокойся, Енді. Вони ж не побачать нас, якщо ми не виходитимемо.

— Але ж ви не зможете сидіти тут вічно. Скоро й бос мій заявиться.

— Ми поїдемо вже скоро, Енді. А що там з бандероллю?

— Вона в мене.

— Добре. Я хотів би її бачити. І ще, Енді, а як там з їжею? Ти би зміг перейти дорогу й принести нам чогось гаряченького поїсти?

Енді був менеджером, а не офіціантом. Але за п’ять тисяч доларів на день у «Сі Галл Рест» можна надати і такий сервіс.

— Звісно, буду там за хвилину.

Взявши телефон, Вейн Тарранс упав на ліжко в номері «Рамада Інн» в Орландо. Виснажений, страшенно злий, він вже нудоту відчував від того Ф. Дентона Войлеса. Була субота, пів на другу дня. Йому дзвонила секретарка, повідомила лише про те, що подзвонила Мері Еліс, хотіла з ним поговорити. Вони за дзвінком простежили — телефонували з таксофона в Атланті. Мері Еліс попередила, що дзвонитиме знову о другій годині, щоб переконатися, що Вейн — вона називала його Вейном — повернеться. Тарранс повідомив номер кімнати й поклав слухавку. Мері Еліс в Атланті. Мак-Діри в Талахассі, потім в Окалі. А тоді все — Мак-Дір зник. Ніякого зеленого «форда» з теннессійськими номерами й причепом. Він знову щез.

Задзеленчав телефон. Тарранс поволі зняв слухавку.

— Мері Еліс, — тихо промовив.

— Вейне, хлопчику! Як ти здогадався?

— Де він?

— Хто? — Теммі захихотіла.

— Мак-Дір, де він?

— Так от, Вейне, ваші хлопці добре чуби погріли, а тоді погналися за диким кролем. Ви зараз навіть близько до нього не добралися. Вибачай вже.

— За останні чотирнадцять годин у нас вже три впізнання.

— Ви б їх гарненько перевірили, Вейне. Мітч десять хвилин тому говорив мені про те, що ніколи не бував у Талахассі. Ніколи не чув ні про яку Окалу. Ніколи не їздив на зеленому «форді» пікапі. Ніколи не віз причеп. Ви, хлопці, повелися. Обвели вас навколо пальця.